До кого ви? Ганна Іванівна разом з Дмитром вийшли на ґанок і дивилися на гостю. До Ганни Іванівни! Я онука, точніше, правнучка її. Я дочка Олега старшого сина Ганни Іванівни.
Ганна Іванівна сиділа на лавці, залитій сонцем, і насолоджувалася першим теплом. Нарешті прийшла весна. Лише Господь знав, як жінка пережила цю зиму.
«Більше не витягну ще однієї!» подумала вона й із полегшенням зітхнула. Вона не боялася смерті. Навпаки, чекала на неї. Гроші на похорон давно зібрала, убрання придбала.
Ніщо більше не тримало її у цьому світі.
***
Колись у неї була велика родина чоловік, Іван Петрович, статний чоловічисько, і четверо дітей три хлопці та дівчинка. Жили дружно, помагали одне одному, рідко сварилися. Діти виросли й розлетілися, як пташенята з гнізда.
Старші сини вступили до університету, потім розїхалися по містах на роботу. Середній навчався погано, але згодом розкрутив власну справу, яка зрештою забрала його за кордон. Дочка теж не залишилася в селі махнула до Києва й незабаром вийшла заміж.
Спочатку діти часто навідували батьків. Листувалися, а з появою мобільників почали дзвонити. Зявилися онуки. Ганна Іванівна брала стару валізу й їхала до когось із них доглядати малечу.
Але й онуки виросли. Дзвінки стали рідшими, а про те, щоб приїхати в гості, і зовсім забули то робота, то власні діти, то клопоти.
Востаннє всі зібралися, коли не стало Івана Петровича. Здавалося, такий здоровий чоловік проживе вік але доля вирішила інакше.
Поховавши батька, діти розїхалися. Спочатку ще дзвонили матері, але з часом і цього припинили.
Ганна Іванівна намагалася телефонувати сама, але швидко зрозуміла, що дітям не до неї, і відступила. Так і прожила останні десять років. Інколи хтось із них згадував про неї тоді жінка тиждень ходила із посмішкою.
Якось вона знову сиділа на лавці й думала про своє.
Добрий день, тітонько Ганно! за тином стояв молодий чоловік і усміхався. Чи впізнаєте мене?
Вона примружила очі:
Дмитро? Це ти?
Так, тітонько! зрадів він і зайшов у двір.
Дмитро був сином сусідів, які дня не могли прожити без сварки й пянки. Скрізь бігав голодний, у старому зношеному одязі. Ганна Іванівна годувала його, дарувала речі своїх дітей і пускала переночувати, коли його батьки влаштовували гулянки.
Не довго ті батьки прожили. Дмитра забрали до дитбудинку, і з того часу жінка його не бачила дуже сумувала.
Де ж ти був усі ці роки? запитала вона.
Спершу у дитячому будинку, потім армія, навчання. А тепер повернувся додому. Хочу село підняти!
Що там піднімати? махнула вона рукою. Усі розїхалися.
Нічого! Я не здамся!
І в Ганни Іванівни почалося нове життя. Дмитро влаштувався до найбільшого фермера в селі.
У вільний час лагодив свою стару хату й допомагав Ганні Іванівні по господарству. Жінка ожила, називала його «синочком». Так вони прожили три роки.
Їду я, тітонько, одного разу сказав Дмитро. Фермер зарплату не платить. Поїду на заробітки. Ви не ображайтесь!
Які вже образи? Їдь із Богом!
Знову Ганна Іванівна залишилася сама. Іноді від самотності хотілося плакати. Але щось усе ж тримало її на цьому світі.
****
Добрий день, тітонько Ганно! почувся знайомий голос. Вона підвела очі й побачила за тином Дмитра.
Дмитре? Невже ти?
Я, тітонько! високий, гарно одягнений чоловік увійшов у двір. Повернувся! Назавжди!
Ой, яка радість! заметушилася вона. Заходь, чайку попємо!
Чай добре! усміхнувся він. Тільки я додому зайду, гостинців не взяв!
Незабаром вони сиділи за столом, пили чай із гарних чашок і розмовляли без кінця.
Я вже й на той світ збиралася, зітхнула Ганна Іванівна.
Нічого подібного! жартівливо погрозив він пальцем. Я приїхав тепер будемо жити на радість усім! Грошей заробив, своє господарство розвиватиму. Тобі ще рано!
Господарі! Чи є хто вдома? дзвінкий голос перервав їхню розмову. Ганна Іванівна глянула у вікно й побачила дівчину в легкому пальті та туфлях на підборах.
До кого ви? вона з Дмитром вийшли на ґанок.
До Ганни Іванівни! Я правнучка її. Донька Олега старшого сина.
Вони переглянулися.
Я дзвонила, але телефон не працював. Тому приїхала так навмання.
Заходь! запросила Ганна Іванівна, а Дмитро взяв у дівчини валізу.
Вони дивилися, як Оксана з задоволенням їла вареники й розповідала про себе.
Місто мені не подобається. Хочу спробувати жити в селі! Дід Олег запроп
