Наше село нічим не привабливе ні для туристів, ні для інвесторів, ні для мешканців міста. Сюди ніколи ніхто не заїжджає. Відтоді як закрилася наша школа – зникли діти. Батьки не маючи роботи переїхали ближче до міста. Ось й залишилися одні старі дідусі та бабусі.
Але пару років тому в нас з’явився новий мешканець. Старенький дідусь з густою бородою вийшов з автобуса й пішов прямо по селі. Було помітно, що він й сам не знав куди йти. Постійно озирався по сторонах. Я в той час стояла в магазині. Але чомусь звернула на нього увагу.
Потім від сусідів я дізналася, що який старенький оселився в закинутій хатині. Там давно ніхто не жив, а власників пам’ятала хіба що моя сусідка, якій було вже за дев’яносто. Люди почали непокоїтися хто він такий. А ну як якийсь бандит або злодій. Чого йому так далеко їхати. Відправили до нього місцевого старосту. Не офіційного, а так, місцевого лідера думок.
Виявилося, що дідусь зовсім не шкідливий. Він приїхав до нашого села, тому що колись в молодості тут працював. Прокладав лінію електропередачі. Коли розповідав про молодість то плакав. Розказав, що переписав квартиру на онука та онучку, думав, що вони його доглянуть на старості років. А вийшло так, що вони вигнали його на вулицю, а квартиру продали. Ось, не знаючи куди податися він вирішив оселитися в якомусь селі. Знав, що зараз повно пустих хат. А хоч він й старий, але ще зможе трошки попрацювати. А далі буде, як буде.
Місцеві пожаліли старенького. На наступний день всі допомогли хто чим міг. Й так він живе вже у нас понад три роки.
