Назустріч новому життю
Ма, ну скільки можна киснути в цій калюжі? Це ж навіть не село це село-села, потягнула улюблену пісню донька, повертаючись із кавярні.
Оксано, я тобі вже сто разів казала: тут наш дім, тут наші корені. Я нікуди не поїду.
Мама лежала на дивані, зручно влаштувавши ноги на подушку, в улюбленій позі, яку зветься «Шевченко-гімнаст».
Ой, ну скільки ще ці корені згадувати? Мамо, ще десять років і твоя ботва завяне, а там якийсь новий жук причепиться, якого ти мені знову радиш називати татом.
Після цих зрадницьких слів мама підвелася й підійшла до дзеркала у шафі-купе.
Нормальна в мене ботва не вигадуй.
Я ж кажу поки нормальна! А там репа, гарбуз чи батат! Обирай, що більше подобається на обід, як куховарка.
Доню, якщо тобі так кортить їдь сама. Тобі вже два роки як усе можна по закону. Ти мене тут навіщо?
Для совісті, мам. Якщо я поїду в краще життя хто тебе тут доглядатиме?
Страховка, фіксована зарплата, інтернет ну і якийсь жук знайдеться, ти ж сама казала. Тобі легко пакувати валізи, ти молода, сучасна: знаєш, як зайти в Дію, і тебе ще не дратують підлітки, а я вже майже записалась у рай.
О, бачиш! Жартуєш не гірше за моїх друзів, а тобі ще й сорок немає
Оце ти сказала Ото тепер день зіпсований!
Якщо на котячий переводити це всього пять років, швидко виправилася Оксана.
Прощаю.
Ма, поки не пізно, давай вскочимо в поїзд і гайда! Тут ніщо нас не тримає.
Я місяць тому добилася, щоб у рахунках за газ моє прізвище правильно писали, і до поліклініки нарешті привязалась. Це досягнення, видала останній аргумент мама.
По страховці скрізь приймуть, а хату не обовязково продавати. Не вийде повернемось, є куди. Я тебе швиденько заведу в великі люди, і покажу, як тут жити.
Мені лікар на УЗД ще казав: «Не дасть вона вам спокою!». Я думала сміється. Та ні, недарма він потім у «Битві екстрасенсів» виграв бронзу Гаразд, поїхали, але якщо нічого не вийде повертаємось і ні слова докору!
Чесне слово!
Твій співрежисер у РАЦСі так само обіцяв А резус-фактор у вас і справді однаковий.
***
Оксана з мамою не стали розмінюватись на районний центр одразу поїхали в Київ підкорювати столицю. Взяли всі заощадження за три роки, і з розмахом зняли студію десь на Дарниці, між базаром і автостанцією, оплатили оренду наперед аж на чотири місяці. Грошей вистачило рівно до того моменту, як вони почали їх витрачати.
Оксана була спокійна, як гуска на ставку, і повна енергії. Плюнула на розпаковування речей і одразу пішла знайомитись з містом: креативна, світська, нічна сторона будь ласка! Всюди своя, вловила всі тренди, навчилася говорити й вдягатись так, ніби народилася десь у Печерському районі, а не вилізла зі схову десь під Золотоношею.
Мама тим часом жила між «валеріанкою» вранці і гліцином увечері. Вже в перший день відмовилася гуляти з донькою, а натомість стала моніторити столичний ринок праці. Київ пропонував вакансії й зарплати, які між собою поєднуються, як кнедлики з салом. Провівши прості розрахунки, сама без жодних екстрасенсів зробила висновок: максимум півроку і назад.
Ігноруючи поради Оксани, мама пішла перевіреною стежкою: влаштувалася кухаркою у приватну школу і ввечері підробляла посудомийкою у кафе під домом.
Мамо, ну ти знову біля плити цілодобово! Наче й не виїжджали. Ну як пізнати всю красу Києва? Може, на дизайнера підучитися або, не дай Боже, на козметолога чи баристу? Каву б на метро возила, інтегрувалася
Доню, в мене ще сили не ті, от І страховку зробила, і адаптуюсь, не переживай. Ти головне ти жити тут хотіла.
Поплакала доня над відсталістю мами і вирішила: буду влаштовуватись. Улаштовувалась вона зручно в кавярнях, де платили кавалери з Тернополя; улаштовувалась душевно налагоджуючи звязок з містом, як радив популярний інстаграмний нумеролог; улаштовувалась в тусовках, де всі морочили голови чужими грошима. Оксана не поспішала ні з роботою, ні з серйозними стосунками треба ж притертись з містом!
Через чотири місяці мама вже платила оренду із заробленого, покинула мити посуд і почала куховарити ще й у другому корпусі школи. Оксана ж за цей час встигла кинути кілька курсів, проходила кастинг на радіо, знялася в масових сценах студентського фільму (платили макаронами з тушонкою), і недовго походила на побачення з парою «творців»: один з них, як виявилось, повний віслюк, а другий дикий, багатодітний кіт, якого й під добро дороге не приборкати.
***
Ма, може, кудись прогуляємось сьогодні? Або піцу замовимо і фільм глянемо? Я вже так втомилася, що й рухатись не хочеться, позіхала Оксана, згорнувшись у своїй улюбленій позі «Шевченко-гімнаст», поки мама красувалась перед дзеркалом.
Замов, я скину тобі гроші на картку. Мені не лишай, я, мабуть, не голодна буду, коли повернусь.
В сенсі «повернусь»? Звідки? дочка напружено сіла на диван і втупилась у маму.
Мене запросили на вечерю. мама засміялась, мов школярка.
Хто це? Оксана чомусь не зраділа.
Тут у школі була перевірка. Я їх пригощала биточками, які ти з дитинства любиш. І голова комісії пожартував, мовляв, познайомте з шеф-кухарем. Я теж пожартувала шеф-кухар у школі. Потім випили кави, як ти радила. А сьогодні я до нього йду, буду частувати домашнім борщем.
Ти з глузду зїхала?! В гості? До незнайомця? На вечерю!
А що не так?
А ти не подумала, що він від тебе чекає не тільки вечері?
Доню, мені сорок, я не заміжня. Йому сорок пять, красивий, розумний, вільний. Мені, як чесно, приємно, що б він не чекав.
Мам, ти зараз міркуєш як безхребетна сільська діва! Наче іншого вибору немає.
Я тебе не впізнаю. Сама ж мене сюди тягла, хотіла, щоб я жила по-справжньому.
Аргументи були вагомі. До Оксани дійшло, що вони з мамою помінялись ролями і це вже перебір. На переказані гроші вона замовила найбільшу піцу і весь вечір каралась обжерством. Це самокатування закінчилося під північ, коли мама повернулась. Вона навіть світло не вмикала в коридорі так сяяла щастям.
Ну і як? вкотре сумно перепитала Оксана.
Хороший жук, і зовсім не «колорадський», а просто наш, захихотіла мама і пішла в душ.
Мама й далі стала ходити на побачення. Побувала і в театрі, і на стендапі, і на джазі, і квиток у бібліотеку взяла, й у місцевий чайний клуб записалась, і навіть у поліклініці тепер «свій» лікар. Через пів року ще й на курси підвищення кваліфікації записалась, отримала купу сертифікатів, опанувала нові страви.
Оксана теж часу не гаяла: не хотіла сидіти у мами на міцній шиї, пробувала влаштуватися у круті компанії. Та як не старалася її резюме послідовно клали у «шухляду майбутнього». Не знайшовши нічого підходящого, розгубивши нових друзів, котрим набридло платити за неї в кафе, Оксана стала баристою. За пару місяців виросла до нічного бармена.
Рутина накривала, підмальовувала синці під очима і крала щастя. Личне життя якось не клеїлось. В барі пяні гості, звісно, натякали на «серйозні» стосунки, але ці натяки не мали нічого спільного з чистою любовю. Врешті-решт усе це остогидло.
Мамо, ти була права. Тут робити нічого вибач, що я тебе витягла, треба повертатися, заявила Оксана після буремної нічної зміни в барі.
Ти серйозно? Куди повертатися? спокійно пакувала валізу мама.
Додому! Туди, де прізвище в платіжці правильно і поліклініка своя. Ти з самого початку все правильно казала.
Я вже тут приписалась і не хочу їхати, зупинила її мама і зиркнула на почервонілі очі, вишукуючи істину.
А я ні! Я додому хочу! Мені тут усе інопланетне: метро дурнувате, кава ціна як за ковбасу, у барі всі носи до гори. Треба їхати: там друзі, своя хата, тут нічого не тримає. А ти ж сама, дивлюсь, валізу збираєш.
Я переїжджаю до Жені, раптом повідомила мама.
В якому сенсі переїжджаєш?
Ну я подумала, що ти вже доросла і сама платиш за квартиру. Оксано, я тобі подарунок роблю! Доросла, гарна, з роботою, живеш у столиці, перспективи такі, що водою з-під крана ллються! Дякую тобі, що ти мене сюди витягла! Без тебе я б муркотіла у своєму болоті, а тут життя кипить! мама заціловувала доню в обидві щоки, але та радощів не проявила.
Мамо, а як же я сама? Хто таки про мене подбає?! уже не приховуючи сліз, мовила Оксана.
Страховка, фіксована зарплата, інтернет, ну і якийсь жук знайдеться, процитувала мама саму себе.
Тобто, ти мене кидаєш?! Ось так?
Не кидаю, ти ж обіцяла без істерик і скандалів, памятаєш?
Памятаю Дай ключі від дому.
У сумці. І, слухай, маю до тебе одне прохання.
Яке?
Бабуся теж збирається переїжджати. Я вже все з нею по телефону обговорила. Забіжи до неї, допоможи зібрати валізу.
Бабуся сюди?
Так, я їй за твоєю схемою розповіла про краще життя, про жуків, про болото вона вже наenthusiast. Тут якраз у відділення пошти оператор потрібен, а наша бабуся, сама знаєш, сорок років у цьому бізнесі: як треба, відправить лист без марки на Говерлу, і він дійде! Хай і вона ризикне, поки ботва не зівялаОксана довго мовчала, намагаючись переварити почуте. В голові закрутилася думка, що ніби вся київська пригода була не розривом із старим, а, навпаки, продовженням тих самих коренів тільки тепер вони тягнулися вже не в землю, а догори, шукаючи простір і світло.
Ти розумієш, застиглим голосом мовила вона, що наступна черга я заведу кота, і будемо всі три покоління тут шкребтися
Не сумнівайся! засміялася мама. А потім ще й таракана заведемо, якщо ти не перестанеш жалітись.
В обох одночасно почали трястись плечі то сміх, то сльози, то щось між цим: раптом тут, у чужому столиці, стало дуже по-домашньому.
Вранці Оксана купила три великі валізи, пять рулонів скотчу та яскраву хустку для бабусі. Ввечері рушила на вокзал зустрічати нове поповнення. Всі троє мама, донька й бабуся замовили суші, бо так роблять у кіно перед великими змінами, і обіцяли одна одній, що тепер кожна з них час від часу буде тягнути когось із родини за собою не вниз, а вперед.
А місто, схоже, схвалювало їхнє рішення: коли вони разом вийшли в нічний Київ, над головами засяяло старе, але по-новому рідне небо.
