До тих пір, поки я не побувала у шлюбі, я вважала, що всі люди є вихованими достатньо, щоб не пхати свого носа в чужу сім’ю. Я з повагою ставлюся до інших людей та ніколи не нав’язую їм свою думку. Але коли сама зіткнулася з втручанням у своє життя з боку батьків чоловіка, то спочатку розгубилася.
Батьки виховували мене дуже добре та я завжди з повагою ставилася до старших людей, проте свекруха з бабусею мого чоловіка вважали це моєю слабкістю та намагалися цим користуватися.
Після знайомства з Михайлом я подумала, що мені дуже пощастило. Молодий чоловік здавався мені таким дорослим та самостійним, а на практиці виявилось, що він матусин синочок та не може ступити без неї жодного кроку. Шкода, що я зрозуміла це лише після одруження з Михайлом та витратила багато часу.
Вперше я побачила дорослого чоловіка, у якого немає власної думки.
До моменту нашого одруження Михайло жив з батьками. В день нашого весілля Михайлу було 32 роки.
Ми переїхали жити у квартиру його бабусі, а бабуся Михайла пішла жити до батьків Михайла. Спочатку мені було ніяково перед нею, адже через мене виходить вона була змушена переїхати, але Михайло запевнив мене, що вона потребувала постійного догляду та так буде краще.
Але бабуся Михайла виявилася тою ще проказою. Попри свій вік, вона не лінувалася прийти до нас та проконтролювати як ми дбаємо про її квартиру. Разом з нею завжди приходила мама Михайла Світлана Володимирівна.
У мене були власні погляди на те як у нас вдома мають стояти меблі, який має бути ремонт, але моїм планам не судилося втілитися в життя, адже по кожній дрібниці Михайло радився зі своєю мамою та бабусею. Коли ми ходили в будівельний магазин, то Михайло розмовляв з ними по відеозв’язку та вони вказували що нам купувати, а що ні.
В результаті вони взагалі заборонили що-небудь змінювати у квартирі бабусі Михайла.
Щоб ви розуміли, ремонт там не робився пів століття, меблі були дуже старі, мені було страшно на них навіть дихати. Домашній текстиль мені купувати теж було заборонено та ми спали на старих простинях, витиралися заплямованими рушниками. Мені від цього було дуже бридко.
Через пів року мій терпець увірвався та я пішла в магазин та купила рушників, постіль та посуд.
Михайло спочатку зрадів від такої покупки, побачивши, як вони освіжають наш побут, він вирішив поділитися своїми враженнями зі своєю мамою. Я знала, що це дуже погана ідея та готувалася до найгіршого. Проте все було ще гірше, ніж я уявляла.
Бабуся Михайла разом зі Світланою Володимирівною миттю примчали до нас та почали вимагати повернути все назад в магазин. А якщо ми не погодимось, то повинні забратися з цієї квартири. Кричали, що це їх квартира та тут діють їхні правила. А якщо комусь щось не подобається, то скатертиною дорога.
Ця розмова була схожа на божевілля, я зрозуміла, що діла не буде та мені потрібно робити ноги.
Після того, як родичі чоловіка пішли, я серйозно поговорила з чоловіком, сказала, що не маю наміру цього терпіти та запропонували піти жити на орендовану квартиру. Михайло сказав, що я повинна терпіти, бо на орендовану квартиру ми не підемо, вона ж не безплатна як бабусина.
Тепер все стало зрозуміло та я зібрала свої речі сказавши чоловіку, що йому пора подорослішати.
