Коли я вперше зустріла Дмитра, мені здавалося, що я виграла у лотерею. Він був тим чоловіком, про яких пишуть у романах — уважний, ніжний, турботливий. Він не просто цікавився мною — він жив для мене. Декілька дзвінків на день: «Як ти?», «Тепло вдягнулася?», «Ти вже їла?» Якщо за вікном починався дощ — він вже чекав біля роботи з парасолькою. На моєму столі щорану лежали квіти — то троянди, то соняшники, то мальви. Колеги заздрили, а я не вірила у своє щастя.
Він огортав мене теплом. Ми гуляли вночі, тримаючись за руки, сміялися з дурниць, немов діти. А потім він зробив пропозицію — класичну, з перснем, на колінах у кав’ярні, де ми вперше побачилися. Навіть поїхав знайомитися з моєю родиною до Львова — ось наскільки серйозно він до цього ставився. Я тоді ширяла від щастя, наче жила не своїм життям, а головною роллю у фільмі.
Але казка закінчилася одразу після ЗАГСу.
Спочатку зміни були майже непомітними. Зникли ранкові повідомлення, припинилися дзвінки зі словами «Як справи, кохана?» Квіти зникли, наче їх і не було. Поцілунки стали формальними, немов він виконував обов’язок, а не показував почуття. Раніше він не міг відірвати від мене очей, а тепер — наче й не помічає.
А вдома… Вдома він просто відгородився. Раніше брався за інструменти сам, пропонував допомогу — тепер лише зітхає: «Потрібно — викликай майстра». Або ще: «Самі хотіли — самі й робіть». Посуд не миє, підлогу не підмітає, навіть цвях забити — ціла історія. Хоч до весілля хвалився, що може й будинок звести.
Я не розумію, у чому справа. Адже я не змінилася. Я така сама — струнка, доглянута, красива. Чоловіки на вулиці досі обертаються. А він? Наче втратив до мене інтерес. Наче я стала для нього звичною, буденною… непотрібною.
Матір каже: «У всіх так. ЗАГС — це не про романтику. Головне — що працює, гроші в хату несе. Не п’є, не гуляє. Ціни, що маєш». Але я не можу так. Я не хочу жити з чоловіком, який просто існує поряд. Я хочу відчувати себе коханою. А не просто вигідно влаштованою.
Вчора ввечері я намагалася зловити його погляд. Він не помітив. Він сидів із телефоном, щось гортав, усміхався в екран. І в той момент у мені все перевернулося: раптом у нього є інша? Може, у цьому вся справа? В його холоді, байдужості, відстороненості. Невже він зрадив?
Я не хочу у це вірити. Але що, якщо я права?
Як із ним поговорити? Як дізнатися правду? Адже я його люблю. Попри все — люблю. Віддавати його іншій не хочу. Але й пробачити зраду, якщо вона є — навряд чи зможу. Дівчата, хто стикався з таким? Що робити, коли твій чоловік — до й після весілля — два різні людини? Як вирватися з цього відчуття, що ти — просто меблі в його житті? Я не знаю, що робити… але мовчати більше не можу.
