Я зустрічаюся з Марічкою три роки. Живемо ми поки на орендованій квартирі. Я вирішив продати своє авто, щоб певну суму коштів докласти й придбати своє житло. Адже хочеться мати свій особистий куточок.
Моя дівчина має точки магазинів зі взуттям. Такий собі невеличкий бізнес, який передався їй від батьків. Сказала, що з радістю допоможе мені з придбанням квартири. Вкотре дякую долі за такий скарб. Вона моя підтримка та опора. Без неї, мабуть, у мене б нічого не вийшло.
Нарешті ми почнемо жити разом, а не перебиватися на орендованих квартирах. Але Марічка поставила мені умову, що житло придбаємо лише тоді, коли ми станемо законним подружжям. Я в принципі нічого проти не мав. Зробив пропозицію, вона погодилася.
Почали планувати весілля. Замовили ресторан, запросили родичів та друзів. До весілля залишилося лише два тижні, а моя Марічка влаштувала сварку на рівному місці. Сказала, що передумала, весілля не буде. Я у розпачі починаю повідомляти всіх родичів, що все скасовується. Батьки мої неприємно здивовані такій поведінці майбутньої невістки. Через два дні Марічка телефонує та просить вибачення, каже нічого не скасовувати. Я вкотре передзвонюю до усіх й каже, що святкуванню все-таки бути. І так відбувалося десь разів чотири.
Марічка не могла зрозуміти, чи хоче вона заміж, чи ні. Але я теж не можу, мало того, що вона мені крутить голову, так ще і я своїм гостям. Це дуже не серйозно з її сторони. Я просив, щоб ми поговорили та щоб вона пояснила свою поведінку, але кожного разу вона уникала розмов. Тільки-но їй щось не подобається, то підіймається буря та скандал. Весілля вже за декілька днів. А Марічка водить мене за носа, як маленького хлопчика. Я і так вже засмучений. Що може бути гірше, коли дівчина сумнівається чи виходити їй заміж, чи ні. Але я її сильно кохаю, кращої вже не знайду… Але її переміни настрою й холод у мою сторону тривожать мене.
