Оксана Петрівна завжди знала, що не буде тією строгою свекрухою, про яку розповідають у казках. Вона виростила сина Ярика з розумінням, що колись у нього буде власна сім’я, і він нічим їй не зобов’язаний.
Тому, коли Ярик привів у дім свою наречену, лагідну й усміхнену Мар’яну, Оксана Петрівна прийняла її з теплотою.
І Мар’яна докладала зусиль, щоб сподобатися: хвалила вареники, милувалася затишком у хаті, не скупилася на приємні слова. Здавалося, конфліктів у них не буде.
Вони вирішили жити разом. Ярик натякнув, що могли б оселитися з матір’ю, але Оксані Петрівні це не сподобалось.
— Я вас, звісно, не вижену. Але, сину, це не найкраща ідея. Молоді й батьки мають жити окремо. У кожного свій ритм, свої звички. До того ж, дві господині на одній кухні — завжди непросто.
Ярик погодився, але платити за оренду було важко. Тоді Оксана Петрівна запропонувала:
— Я можу сплачувати третину, поки ви не встанете на ноги.
Син зрадів. А вона була готова віддавати ці гроші — це була плата за мир у родині.
Вона добре пам’ятала свої перші роки шлюбу, коли жили зі свекрухою. Навіть добра жінка не врятувала б від дрібних суперечок, із-за різних смаків у їжі, із-за непорозумінь. Тому тепер і не хотіла повторення.
Ярик із Мар’яною зняли хату поруч — ідеально. Не разом, але й не далеко.
Мар’яна працювала у садочку, заробляла мало. Ярику теж вистачало заробітку на заводі, він не поспішав шукати щось краще.
Після переїзду Оксана Петрівна запропонувала допомогти з прибиранням.
— Ой, дуже дякую! — зраділа Мар’яна. — Усе так занедбано, я й не знаю, з чого почати.
От і пішла жінка з мітлами, ганчірками, витратила півдня на те, щоб квартира засяяла.
Оксана Петрівна похитувала головою, спостерігаючи, як незграбно Мар’яна складає речі. Видно було — до роботи не звикла.
Зрештою, все зробила сама. Мар’яна сипала подяками, обіцяла вчитися, але Оксані Петрівні вже й не вистачало сил на розмови.
Наступного дня Ярик подзвонив:
— Мам, може, у неділю зайдемо?
— Приходьте, я вам повечеряю, — відповіла вона.
Звичайно, довелося готувати. Але посидіти разом було приємно, та й цікаво, як у них іде спільне життя.
Та настрій швидко зіпсувався. Вона витратила купу часу на стравПобачивши, що вони прийшли з порожніми руками, навіть не подумавши взяти хоч коржик до чаю, Оксана Петрівна гірко зітхнула — вони вже вважали її допомогу чимось належним.
