– Ох, Марічко! Як ти вчасно зявилася! Я вже й не знаю, що й робити!
Марія поставила на лаву важку сумку з продуктами й зітхнула.
– Що сталося, Вероніко Сергіївно?
Спокійно, Маріє, тільки терпіння й ще раз терпіння! Тільки так із старшими людьми, навіть якщо вони трохи примхливі.
А те, що Вероніка Сергіївна Коваленко була людина з характером, знав увесь район у центрі Полтави. Скандальнішої пані годі було й вигадати.
Чому саме пані?
Бо вона навіть свої сварки вміла вести чемно, але з будь-ким могла довести до сказу.
– Дорога, ви трохи не маєте рації.
– Я вам не дорога!
– Яке ж лихо! В наш час жінкам бути милими вважалося приємністю, а тепер Що тут скажеш загублене покоління! Але все ж таки, приберіть будь ласка за вашою собачкою.
– А якщо ні?
– А якщо ні про вас, люба, знатиме вся округа!
Хто вважав ці загрози пустими балачками, швидко розумів, що з Веронікою Сергіївною жартувати не варто. Причому вона це доводила не словами, а справою. Людина, яка насмілилася їй нахамити, вже наступного дня зявлялась на так званій дошці ганьби.
Дошкою ганьби Вероніка Сергіївна називала кожне дерево, стовпчику, чи дошку оголошень у дворі, де вивішувала папірці з роздрукованим фото порушника й незмінним підписом: Ми такими не пишаємось!. Далі слідував опис провини, в чому людину було піймано. Таких листівок у неї було безліч. Принтер, яким її навчив користуватися сусід, працював справно, а папір вона купувала оптовими пачками пенсія дозволяла, ще й діти допомагали.
А оскільки Вероніка Сергіївна вважала своїм першим обовязком підтримувати лад у рідному мікрорайоні, то й адміністративні штрафи час від часу її не лякали. Вона слухняно ходила на всі суди, вже звично кланялась суддям та вибачалась, що зайняла їхній час. Судді її сприймали вже більше не як дрібну набридливу комашку, а як факт життя: одним вона була на користь, іншим на зло.
Часом її і дякували. Приміром, завдяки її зусиллям по всій окрузі, нарешті, відремонтували ливнівки. На це пішло майже десять років сварок з різними чиновниками, безсонних ночей і докучань. Але саме після цієї перемоги жителі вже не сприймали її як класичну скандалістку. Адже вона, як зясувалось, бореться не за себе. Автовласники, чиї машини перестали тонути під час зливи, тепер чемно кивали Вероніці Сергіївні, думаючи, чи не їхню світлину скоро побачить район. Кожен згадував свої гріхи і полегшено зітхав слідом Вероніці Сергіївні.
Діставалося і власникам собак, які не вигулювали тварин на повідку, і мамам, що надто захоплювались пивом на лавочці, замість глядіти дітей, і неплатникам аліментів, і тихим алкоголікам. Врешті, всім, хто вважав людські правила зайвими.
Звісно, не всім це подобалось. Якось навіть Вероніку Сергіївну підстерегли у темному провулку, коли вона поверталася від хворої сестри додому. Били її недовго, бо хтось злякав хуліганів, але цього вистачило. Запалу її це не зменшило, а навпаки зміцнило. Якщо когось її справи так зачепили значить, усе недарма!
Синці гоїлися, та зламана нога лишилася на згадку: при зміні погоди турбувала Вероніку Сергіївну.
Вона й тут вміла зрадіти:
– Але ж я знаю тепер, брати парасольку чи ні! Чи це не чудово?
Винних у нападах знайшли швидко і покарали суворо у суддівській колегії її знали всі. Ба більше, після того вона здобула чимало корисних знайомств: трьох дільничних і одного слідчого, яким не вагалась телефонувати, якщо не справлялася сама.
– Сергійчику, ти мені конче потрібен! дзвонила Вероніка дільничному.
І Сергій вусатий велетень, до того ж її сусід з нової квартири одразу приходив. Як же інакше? Адже ця дивовижна, струнка і грізна жінка зуміла за півроку підкорити не тільки його сімю, а й найсуворішу мати Сергія. А трапилось це тоді, коли Сергій нарешті зміг розїхатись з нею, й саме Вероніка Коваленко пояснила їй, що ходити щодня до дорослого сина не найкраща ідея.
– Ваша мати, певне, надто його любить?
– Я чудова мати!
– Не сумніваюсь! Але подумайте: якщо син отримав таке гарне виховання, невже йому досі потрібен ваш носовичок і участь? Носовичок, дорога! Ви ж досі витираєте йому носа!
– Який носовичок?! розгубилась матуся Сергія.
– Звичайний. Ваша опіка чудова, але дитині його років вже Прикро, коли в такому віці не вміють впоратися з нежитем самі! Що це за діти пішли! Та нехай щастить вам, люба!
Після цього візити матері зменшились настільки, що й сімя Сергія зітхнула з полегшенням. Подяка до Вероніки Сергіївни за цю послугу не мала меж.
Марія, яка вже кілька років працювала соцпрацівницею, усе це про Вероніку знала. Тому була дуже здивована, коли побачила цю несхитну жінку у сльозах на лаві біля підїзду.
– Чого ви плачете?
– Марічко Ваша підопічна Галина Іванівна
– Що з нею?! Марія тривожно глянула на знайомі вікна.
– Там зараз Сергій. Галі більше немає
Марія сіла поруч, ледь не промазавши повз лаву.
Оце день!
Зранку потекла каналізація у неї вдома, через це діти спізнилися до школи; потім вона посварилася з чоловіком. Вячеслава свого любила, навіть боготворила: рідко зараз знайдеш такого не пє, не курить, сімю любить і гарно заробляє. Хіба жінці ще щось потрібно? Але живеш і все одно інколи не стримуєшся, як сьогодні. Скандал був через дрібницю ну не замінив чоловік лампочку. Та й сама могла, не вперше.
Чи нерви вже не ті? Чи вік? Жіноче?
Та ні, дурниці! Тиждень просила а могла і сама. А зараз мирись А ось як буває Людина була, й ось її вже немає
Ще вчора Галина Іванівна просила купити корм для котів, а сьогодні
Марія тихо схлипнула, а тоді розридалася.
– Ой, голубко Тримайте хусточку!
Біленька хустинка лягла Марії на коліна і вона ще дужче заплакала. Ця хусточка була схожа на ту, що подарувала Галина Іванівна на Новий рік.
– Це для вас, Марічко! Маленький подаруночок із моєю вдячністю!
– Яка краса! Це вишивка?
– Так. Ваші ініціали.
– Занадто гарна річ, щоб нею носа витирати!
– Марічко, лише хустинка. Більше нічого подарити не можу сама знаєте, яка в мене пенсія.
– Моя бабуся казала: найкращий подарунок коли про тебе памятають.
– Мудра жінка була ваша бабуся. Хіба вона ще жива?
– Ні. Родини в мене вже давно нема. Моя рідня це чоловік та діти.
– Як шкода! Тільки не зрозумійте неправильно. Я сумую не за тим, що ви маєте сімю. Навпаки, це ж щастя! У мене не було ні чоловіка, ні дітей Родичів багато: сестри, брат, дядьки, тітки, батьки Всі допомагали, але допомога виявилась ведмежою послугою. Я одна. То в мій вибір втручались, то вважали мене недієздатною
– Та з такими рідними й ворогів не треба
– А все ж, це моя родина, я їх люблю. Квартиру заповіла у рівних частках племінникам. Не знаю, чи це їм піде на користь. Однакової совісті не маю, щоб одному залишити Але передусім страшно, що буде з моїми любимими котами! Всі їх терпіти не можуть, навіть обіцяли викинути.
– Цього не буде!
– Ой, Марічко! Ви їх не знаєте
– І знати не хочу! Знаєте що?
– Що?
– Перепишіть своїх котів на мене!
– Це як так?
– Дуже просто! Коти це майно, отож заповістіть їх мені. Якщо що, я їх заберу. Ось вам і добро за заповітом. Не можна ж кидати тих, кого любиш!
– Марічко, ви ангел. І на думку не спало б Але це ж клопіт
– Та годі! Без кота і життя не те! Марія погладила мурчащого Василя й відмахнулась від пащі другої киці Федори.
Перший жив у Галини Іванівни з десять років, другий найдений Веронікою Сергіївною під магазином, відразу прилаштований до Галини:
– Галю, ти ж знаєш, що з цим робити. В мене ж алергія Але жаль! Як пройти повз такого крихітного?
– Візьму ще цього разу, але більше нізащо. І так коштів не вистачає.
– Я все зрозуміла, Галочко! Дякую!
Федора так і залишилась. Згодом зясувалося, що Федір таки Федора: привела кошенят просто на ліжко Галини!
– Федорине горе А може, щастя? Гарні у тебе дітки, Федорко! Васю, якщо не будеш гарним батьком вижену!
Василь, мабуть, виявився тямущим: батьком став взірцевим. Марія й собі сміялася:
– Та хто ж знав! Думали котик, а це кішечка! Як же ви не помітили, що вагітна?
– Думала, що жирок наростила! сміялася Галина. Марічко, а з кошенятами що робити?
– Я допоможу! Ділянка велика, а що, попросимо і Вероніку Сергіївну. У неї всюди звязки всі допоможуть!
Згадавши про кошенят, Марія підхопилася з лави.
– Чого я сижу? Коти ж голодні
Свою спадщину Марія забрала того ж дня. Сергій не перечив, а ще й допоміг донести кошик.
– Можна мені одного залишити? Діти мріють, а мама завжди була проти. Тепер можна Галина Іванівна була гарною людиною, кошенята в неї теж хороші.
– Обовязково! Якого бажаєте? Марія відкинула рушник з кошика.
– Оцього руденького!
– Домовились! Підросте забирайте!
– Дякую!
– А з усім майном хто займеться? Родичі зявились?
– Та де там! Сказали, що зайняті: розбирайтесь самі.
Марія мало не впустила кошик. Як таке можливо?!
– Я все владнаю сама.
– Але ж вона вам була чужа.
– А ви дарма думаєте! Ми з Галиною Іванівною вже понад пять років зналися не мало, правда? Але, буває, й двох днів вистачить, щоб людину зрозуміти, а іноді й життя не досить. Я не дам, щоб Галину Іванівну навіть не провели по-людськи! Вона на таке не заслужила!
Сергій посміхнувся й ляснув по плечу розгарячілу Марію:
– Оце зараз ви схожі на одну мою знайому. Але не хвилюйтесь я допоможу.
– Дякую – Марія втомлено кивнула.
Зачинивши браму, вона затрималась на хвилину на стежці. Дім цей у самому центрі Полтави, спадок від батьків, збудував його ще дід. Стоїть роками, зігріває родину взимку, дарує прохолоду влітку. Тут завжди тепло, бо знають: дім це не тільки стіни, це ще й люди.
Ось чому Марія ніяк не могла зрозуміти, як можна не любити рідних, не піклуватися про старших, не жаліти дітей
Зайшовши у будинок, вона мало не розплакалася знову.
З кухні тягнувся смачний запах, галасували діти. Славік визирнув у коридор, побачив жінку і спішив до неї.
– Марічко, що з тобою? Я лампочку поміняв! Сьогодні раніше повернувся. Та й кран полагодив тюльпани твої скоро підуть. Поливатимеш досхочу. Не плач!
– Не буду Марія посміхнулася й схлипнула без сорому.
– А це що? Славік взяв у неї кошик. Тяжкий який!
– Це коти Марія затулилася йому в плече.
– Що?!
– Подивись сам! Марія відкрила рушник, і діти з кухні прибігли з вереском, поки Славік не вгамував.
– Тихо! Налякаєте кошенят!
Коти швидко освоїлися. Василь приносив мишей під двері, відпрацьовував проживання і тішив нову господиню. Часом його бачили біля дому Галини Іванівни сидів на старому каштані навпроти її вікон і нявчав до тих, що вже не могли відповісти. Сусіди терпіли такі нічні концерти розуміли: кіт нудьгує.
Інколи сидів хвилин десять, а бува й пів ночі. У такі дні або не приходив зовсім, або повертався під ранок.
– Ходи вже, ледащо! Мені ж на роботу!
Вдячно потерся об Маріїну ногу, перевірив дітей, Славіка і ще раз, після чого засинав у кошику біля Федори й кошенят.
Галину Іванівну поховали гідно. Марія здивувалася, скільки людей прийшло попрощатися.
– Хто це всі? пошепки спитала вона у Вероніки Сергіївни, що допомагала на кухні.
– Учні. Галя вчила фізики. Потім репетиторством займалася, готувала до вступу. Заробляла нормально. Аж поки зір не погіршився. Мусила кинути підробіток. Але, як бачиш, памятають Добра була людина.
– Я знаю
Девять днів Сорок
Уночі Марія вставала впускати кота, думала про короткочасність людського віку, про плин часу Вона вже підозрювала причину нервів і чому зранку хилить на блювання. Ця таємниця, захована навіть від Славіка, давала відчуття іншого сенсу життя.
Вона погладжувала Федору й шепотіла:
– Скоро я знову буду мамою Лячно трохи. Мої вже підросли, багато чого забула Як думаєш, впораюсь?
Федора так гучно муркала, що прибігав стривожений Василь, а Марія посміхалася.
– Та й справді! Стільки помічників невже не впораємось?
І саме тоді, коли вона вирішила сказати чоловікові про поповнення у родині, трапилося те, що ще раз довело: нічого випадкового в житті не буває.
Василь зник удруге за два дні. Раніше такого не траплялося. Марія ходила до дому Галини Іванівни кота там не було, ні Вероніка Сергіївна, ні Сергій, що тиждень патрулював їх район, його не бачили.
– Марічко, лягай спати. Прийде пошкрябатиме! заспокоював чоловік.
– Не можу! Ще ж дощ обіцяли! Промокне він бідолаха!
– Кіт, Маріє, кіт! А коти, самі знаєте, гуляють як хочуть. Зголодніє повернеться!
– Запру його, на ланцюг посажу з двору не випущу! нервувалася Марія.
Посиділа й заснула у кріслі, навіть не помітила, як Василь повернувся.
А кіт не просто повернувся: він метався навколо й так нявчав, що мав би збудити все місто. Але у дворі Марії було просторо, стіни міцні, а легкий морозець змусив позачиняти всі кватирки. Дім спав глибоко й тихо, лише Федора раптом підняла голову, прислухалась, причмокала носом щось відчула.
Вистрибнула з кошика, рвонула до Марії й дряпнула її пазурем.
– Ой!
Марія, не розуміючи що діється, відштовхнула кішку, але тут же опритомніла.
– Федорко, ти що?! Чого боляче? Навіщо дряпаєшся?!
Тільки тоді почула, як у вікно виє Василь, і внюхалась у ледь відчутний запах гарі.
– Славіку! Діти! Пожежа!
Маріїн крик зустріла Федора біля дитячої кімнати: вона покусала дітей легенько, щоб збудити.
– Вставайте!
Марія підхопила меншого, підштовхнула до чоловіка старшого, схопила на ходу кошик з кошенятами.
Пожежу викликали сусіди. Виклик відпрацювали швидко загорілася прибудова. Поки працювали рятувальники, Василь витяг із будинку ще й Федору. Повне котяче сімейство сиділо тепер разом із господарями.
– Готово! Оселя ціла, трохи запах залишиться, але все гаразд! Головне, що ви прокинулися вчасно!
Марія обіймала кішку:
– Дякую!
Славік дозволив дітям підійти, подякувати рятувальникам, а потім обійняв Марію:
– Як ти?
– Добре
– Точно? Усе гаразд? торкнувся її живота, і вона здивовано ахнула.
– Ти вже знаєш!
– Аякже! Марічко, хіба не бачу? Ми вже не двоє майже троє! Думаєш, я не помітив? Та ж не хвилюйся! З таким домом і такою сімєю все подолаємо!
– Це точно
Кішку віддала чоловікові, кошенят дітям, а сама ще хвильку постояла на ґанку, глянувши вгору.
– Дякую вам, Галино Іванівно, за все добре! ДякуюУ цей момент тоненький сніг закружляв над дахом будинку, мов добрий знак. Марія стояла, впиваючись у темне небо, і раптом відчула тишу ту саму, правдиву тишу миру: у домі діти, поруч чоловік, порядні сусіди і друзі і навіть кішки, ці маленькі, але віддані вартові спокою.
Все, що було важким швидко забулося. Замість болю прийшло полегшення й вдячність. Життя триває, комусь воно здається буденним, а насправді лиш у простих речах ховається справжнє щастя.
З вулиці долинуло дзеленчання то Вероніка Сергіївна вже вишукує, кого сьогодні треба провчити або врятувати.
Марія посміхнулася й погладила свій кругліший живіт. Усміхнувся Славік. Мяке котяче муркотіння під ногами ніби стишило всі тривоги.
Зігрівшись цією миттю, Марія нарешті зрозуміла: навіть коли когось немає поруч усі, кого любимо, залишаються з нами у спогадах, у добрих справах, у теплі рідного дому. А дім це завжди люди, які тримають серце одне одного, навіть коли здається, що світ спалахнув навпіл.
Тільки так і варто жити: з любовю, відверто, серед родини, серед друзів, із вірою у краще. І бути для когось тією Марією, що прийде вчасно, і Федорою, яка розбудить на порятунок, і навіть Веронікою Сергіївною, що не дозволить нікому прогаяти себе для доброго діла.
Бо щастя це коли всі разом. І коти на додачу.
Марія зайшла до теплого будинку й причинила за собою двері.
