З раннього дитинства я спостерігав за своїми батьками. Вони завжди були уважні одне до одного. Ми ніколи не бачили, щоб вони сварилися чи сварили нас із сестрою. Адже бешкетники ми були іще ті. В нашій сім’ї спокій і достаток. Все це я запам’ятав на все життя. Мені здавалося, що так живуть всі сім’ї. Коли приходилося зайти до приятеля, а там сварка між батьками. Я дивувався, чому? Невже так може бути?
Тому коли я, студент останнього курсу інституту, зустрів Надію, зрозумів, це і є кохання. Ми зустрічалися два роки. Потім я зробив пропозицію руки та серця. В один прекрасний вихідний день святкували весілля. Жити починали на найманій квартирі, через те, що купити квартиру грошей не вистачало. Тому домовилися, що і мої батьки, і Наді батьки та ми з нею трохи накопичимо коштів. Так і зробили. Через три роки ми влаштовували своє сімейне гніздечко. Наразі в цей час чекали на появу синочка, який незабаром повинен з’явитися на світ.
Ми з Надею задоволені, і квартира, і синок. Я допомагав їй в усьому. Приходив з роботи, допомагав зробити справи, які не встигла Надя, одягали малого, і йшли на прогулянку. Мені подобалося гуляти разом. Відчуваєш себе справжнім чоловіком і батьком. Тихо, мирно, все як у моїх батьків.
Через три роки народилася донечка. Надя трохи нервувалася. Адже вона постійно дома. Мріяла піти на роботу, але знову завагітніла. Я підтримував її. Говорив, що все тимчасово. Підростуть наші дітки, і підеш на роботу. Коли маленькій Тані було вісім місяців, захворів Артемчик. Спочатку ми подумали, що простуда. Але коли викликали дитячого лікаря, вона запропонувала лягти в лікарню на обслідування. Надя не могла поїхати з сином, тому що годувала Таню. Вирішили в лікарню поїду я, а Надя з донечкою залишаться вдома.
В лікарні ми лежали два тижні. Пройшли обстеження, все добре. Наша лікар перестрахувалася. Ми не образилися. Краще дізнатися що з твоєю дитиною все добре, ніж сумніватися. Коли ми прийшли додому, все помінялося. Надя сторонилася мене. На запитання, чому? Говорила що все добре, мені показалося.«Добрий» сусід повідомив мені, що коли я з сином лежав у лікарні, до Наді заходив Іван і залишався на ніч. Це точно, тому що сусід слідкував за ними.
Новина ошелешила мене. Від Наді не чекав такого. Коли запитав, вона відповіла, що правда. Кохає Івана. А до мене просто звикла. Потім почала збирати речі. Сказала, що Таню бере з собою, Артема залишає зі мною. Я не тримав її. Мені дуже боляче, так боляче, що дихати не дає. Коли залишилися удвох із сином, він довго чекав маму, питав чому не йде довго. Що я міг сказати? Говорю, що поїхала лікувати сестричку, повернеться не скоро. Такі слова заспокоїли Артемчика, адже ми самі нещодавно прийшли з лікарні.
Минуло три місяці. Я чув від знайомих, що життя у Наді не зладилося. Живе на квартирі в якоїсь бабусі, пішла працювати. Бабуся в той час доглядає Таню. Серце защеміло від того, що моя донечка в чужих руках. Але простити Надію не маю сил. Та і сама вона не йде проситися.
Одного разу я зустрів батюшку, який живе при нашій церкві. Він зупинив мене, запитав як ми з сином живемо. Багато чого розповідав. Одно я усвідомив, треба прощати за проступки. Але це так тяжко. Я навіть у церкву пішов, не виходить у мене простити. Батюшка сказав, що все вийде, і на душі відразу стане легше. Я переказав через знайомих, щоб Надія йшла додому.
Минуло три дні, мабуть, не прийде. Коли двері відчинилися, і на порозі постала Надія з Танею. Донечка підросла відтоді, як я її не бачив. Артемко кинувся до мами, плакав і говорив як йому без мами погано спати. Я простив Надію, але не відразу. Минули роки, давно все забулося. Наразі наші дітки виросли, поїхали кожен своєю дорогою. Ми з Надею залишилися удвох.
