З моєю дочкою в мене завжди були складні стосунки. Й винна в усьому я сама.
Я була поганою матір’ю. В роки своєї молодості мене більше цікавила пл яшка та чоловіки аніж дочка. Чоловік мене покинув коли дізнався, що я завагітніла не від нього. А залишившись самотньою з піврічною дитиною я не знайшла кращого виходу ніж шукати втіхи у пл яшці. А далі все затягнулося.
Довгий час я перебувала на спеціальному обліку проблемних мам. Служба опіки була частим відвідувачем у нашій квартирі. Кілька разів Оксана навіть потрапляла до дитячого будинку. Та після лікування я знову забирала її додому. Що ж сказати. Я була жахливою мамою. Зрозуміти я це змогла вже коли моя дочка виросла. Вона рано знайшла роботу. Піклувалася про себе сама. А у сімнадцять років взагалі завагітніла й вийшла заміж.
В той момент, коли я зрозуміла, що залишаюся зовсім сама я вирішила, що далі так жити не можна. Мені допомогли добрі люди. Відправили на лікування, підтримували. Якось вдалося налагодити відносини з дочкою.
Ось уже шість років як я припинила пити. Хоча не зовсім шість. Одного разу був випадок, коли я зірвалася. Але після того вже минуло три роки. Але дочка й досі не довіряє мені. Вона ніколи не залишає зі мною онука. Я ж бачу як інші бабусі няньчаться зі своїми поки діти працюють. А мені дочка не довіряє за колишні гріхи. Кілька разів я намагалася з нею розмовляти. Вмовляла, навіть благала, але вона завжди згадує своє дитинство й говорить, що не хоче, щоб її син пережив те саме. Від таких слів стає дуже боляче. Рідна дочка не вірить у те, що я змінилася. Та я буду терпіти й сподіваюся, що колись вона мене пробачить.
