**Дочка для себе**
Оксана увійшла до квартири й прислухалась. Швидко скинула плащ, взуття й одразу пройшла у кімнату до мами.
Та лежала на ліжку поверх покривала. Очі заплющені, руки складено на грудях.
— Мамо! — перелякано вигукнула Оксана.
— Чого кричиш? — Мама повільно відкрила очі.
— Налякала мене. Лежиш, як… — Оксана змовкла.
— Тільки й чекаєш моєї смерті. Нічого, недовго лишилося, — незадоволено буркнула жінка. — Чому так пізно?
— Мам, ну навіщо так? Я справді злякалась. Зайшла до магазину після роботи. Всього на п’ятнадцять хвилин запізнилась, — виправдовувалась Оксана. — Тобі щось потрібно? Тоді я піду вечерю готувати.
Мама хворіла завжди, скільки Оксана себе пам’ятала. До поліклініки ходила, як на роботу. Поверталася й скаржилась, що лікарі дармоїди, дарма їм зарплату платять. Лікувати не вміють, діагноз поставити не можуть.
Народила вона Оксану пізно, у сорок років. «Для себе», як то кажуть. Батька у доньки не було. Мама припиняла всі розмови про нього. Коли Оксана підросла, вона передивилась усі фотоальбоми — їх було лише два — але не знайшла жодного чоловіка на знімках.
— Спалила всі. Навіщо зберігати фотки зрадника? — відповіла мама на питання Оксани. — Ти, доню, чоловікам не довіряй. Тримайся від них подалі.
У походи чи подорожі з класом довше, ніж на день, мама Оксану не відпускала.
— У нас і так грошей нема. Виростеш — скрізь побуваєш. А якщо мені стане погано, а тебе поруч не буде? Померу — ти сама лишишся на цьому світі, — говорила мама.
За найменшої нагоди мама хапалась за серце. Оксана кожного разу лякалась і маминих нападів, і розмов про смерть, бігла за ліками. Вона давно знала, де вони лежать, що треба принести від серця, а що від нервів. Тому з дитинства мріяла стати лікарем і вилікувати маму.
Але в їхньому місті медичного інституту не було. Про те, щоб поїхати вчитися до іншого міста, й мови не йшло. З ким мама лишиться? Вони завжди жили дуже скромно, а тепер, коли мама пішла на пенсію, ледве зводили кінці з кінцями. Тому після школи Оксана пішла працювати.
Недалеко від їхнього будинку була невелика нотаріальна контора. Ніяких оголошень на дверях не висіло. Оксана зайшла навмання, поцікавитись, чи немає в них якоїсь роботи. Виявилось, вона з’явилась дуже вчасно.
У конторі працювало лише кілька співробітників. При вході сиділа вагітна дівчина. Вона записувала клієнтів на прийом, відповідала на дзвінки, регулювала потік відвідувачів, виконувала дрібні доручення. В кінці дня вона мала прибрати офіс і викинути сміття — тобто по сумісництву була ще й прибиральницею.
Вона давно казала начальниці, що не може більше мити підлоги й носити відра з водою, треба найняти прибиральницю. Але начальниця не поспішала. Піде у декрет — знайдуть когось на її місце. Навіщо брати ще одну людину? Оксана з’явилась якнайдоречніше. Скромна й вихована дівчина викликала довіру, її взяли на роботу.
Мити підлогу треба було не лише в кінці дня, а й протягом нього, якщо на вулиці була дощова й брудна погода. В інший час Оксані робити було нічого, і вона із задоволенням виконувала дрібні доручення секретарки: розкладала папери по папках, запрошувала клієнтів до кабінетів, робила ксерокопії документів. Дівчина-секретарка навчила її працювати на комп’ютері.
Коли вона пішла у декрет, шукати на її місце нікого не стали. Спритна Оксана вже втягнулась у справу й добре справлялась із роботою. Тепер вона отримувала подвійну зарплату, чому несказанно раділа.
Ще в школі Оксані подобався хлопець із сусіднього будинку. Вони разом поверталися зі школи, пару разів він запрошував Оксану до кіно. Ось тоді мама й попередила доньку, що з хлопцями треба тримати вуха гострими. Усім ім від дівчини однакове. Скористається її довірливістю, отримає, що хоче, і бувай здоров. І буде вона сама виховувати дитину, як мама Оксану.
— Тато тебе те— Тато тебе теж обдурив? Тому ти й спалила всі його фотокартки? — здогадалась Оксана.
