Оксана Павлівна прицільним поглядом оглядала себе в дзеркалі, поправляючи сірий жакет. Сьогодні Олесю сповнювалося тридцять. Перший іменини доньки за останні вісім років, які вони святкували разом.
Мам, готова? гукнула із передпокою Оксана. Машина вже під’їхала.
Зараз, зараз! обізвалася Оксана Павлівна, але далі стояла перед дзеркалом.
Як же змінилася Оля за ці роки… Звикла бачити її в джинсах та кросівках, а зараз елегантні сукні та туфлі на підборах. Працює в якійсь міжнародній корпорації, заробляє більше, ніж Оксана Павлівна за все своє працелюбне життя. І заміж виходить за того свого… як його там… Андрія.
Мамо! Голос Оксану став напруженим.
Оксана Павлівна важко зітхнула й вийшла. На порозі стояла донька у бежевій сукні, з акуратною зачіскою й ледь помітним макіяжем. Прекрасна. Завжди була гарненькою, навіть коли у шістнадцять кинула школу й подалась геть з дому.
Гарно виглядаєш, сухо промовила Оксана Павлівна.
Оксана посміхнулася, але у вічках мигнула тінь.
Дякую. Ти теж. Цей жакет тобі дуже личить.
Їхали мовчки. Оксана дивилась у вікно, а Оксана Павлівна думала про те, як могло б скластися все інакше. Якби донька тоді її послухалася. Якби не звязалася з Олегом, що був старший на двадцять років. Якби не подалась з ним у Запоріжжя, кинувши все школу, університет, майбутнє.
Памятаєш, що я казала тоді? не стрималася Оксана Павлівна. Не на добре воно скінчиться. Що він тебе покине, тільки натішиться.
Оксана повернулася до матері.
Мам, давай сьогодні про це не будемо. У мене ж іменини.
А я й не збираюся псувати свято. Просто наводжу факти. Чи не мала тоді рації?
Мала. І що тепер? Щоб я ціле життя каялася за дурниці молодості?
Оксана Павлівна мовчала. Хотіла цього? Не знала. Знала лише, що вісім років не мала спокою, уявляючи, як її шістнадцятирічна доня живе невідомо де й з ким. Як дзвонила у поліцію, шукала через знайомих. Як перший лист отримала аж через півтора року коротеньку записку, що Оля жива й здорова.
Ресторан виявився шуканим та пафосним. За великим столом вже сиділи гості колеги Оксану, кілька подруг, наречений Андрій з батьками. Усі ввічливо підвелися, коли зявилася Оксана Павлівна.
Знайомтеся, це моя мама, представила Оксана.
Оксана Павлівна кивнула усім водночас й сіла на місце, що показала доня. Поряд опинилася мати Андрія елегантна жінка років пятдесяти пяти у дорогій сукні.
Яка в вас чудова доня, сказала вона тихо. Андрій же души не чує. Каже, таких самостійних дівчат тепер не знайти.
Самостійною вона стала рано, відповіла Оксана Павлівна. Занадто рано.
Мати Андрія відчула напругу у голосі й звернулася до іншої теми.
За столом було шумно й весело. Оксана сміялася, розповідала робочі історії, приймала поздоровлення. Оксана Павлівна сиділа мовчки, іноді відповідаючи на питання сусідів, але переважно спостерігала.
Ось доня обіймає Андрія, він щось шепоче їй на вухо, вона червоніє й сміється. Гарний хлопець, треба визнати. Лікар, з порядних. Пощастило Олі. Але могла б вийти заміж і раніше, не за першого-ліпшого, якби послухалася маму.
Олю, розкажи про весілля! попросила одна з подруг. Коли плануєте?
Восени, відповіла Оксана. Камерна церемонія, лише найближчі.
Під час ранкового чаювання Валентина Петровна взяла телефон, набрала номер дочки та тихо промовила: “Я дуже пишаюся тобою, доцю, і чекаю на онука,” але глибоко в серці вона відчувала, як тягар восьмирічної тривоги та розпачу ще лежить важким каменем, і попри все бажання почати знову, справжнє прощення має бути, можливо, колись.
