– Може, хватить уже кричати?! На нас уже з сусідніх столиків дивляться. Добре, що нікого з моїх товаришів тут немає, а то я б взагалі від сорому згорів! — гордовито і з деяким роздратуванням проголосив Кирило.
– Кирило, навіщо… — ледве промовила дівчина, яка сиділа за столиком навпроти, і почала плакати ще сильніше.
– Знову одне й те ж! Про яке дитя ти говориш? Ми ж не домовлялися про те, щоб народжувати дитину?! Познайомилися кілька місяців тому, і всього! — Кирило сказав останню фразу настільки голосно, що люди, які сиділи в кафе за сусідніми столиками, справді почали озиратися.
– Що ти таке говориш? Ми ж любимо одне одного! Ти ж зізнавався в почуттях! Ти говорив… — Аля не встигла закінчити фразу, бо Кирило перебив її.
– Слухай, хватить вже цього… говорив… не говорив… Я взагалі через кілька днів переїжджаю до Польщі з батьками. Ми вже продали тут квартиру, батько перевів всі активи. Тож, як кажуть, прощавай, красуне! — молодий чоловік вимовив ці слова і знову поглянув на плачу дівчину.
– Кирило… — прошептала вона тихо і повільно, намагаючись стримати сльози, що знову хлинули з очей.
– Офіціант, можна рахунок?! Скільки можна чекати?! — Кирило підняв руку нагору, жестом давши зрозуміти офіціантам, що йому потрібно розрахуватися.
Офіціанти забігали, Кирило просто махнув на них рукою, витягнув з гамана кілька купюр, складених навпіл, і неохоче кинув їх на столик.
– Отже, так! Я вже спізнююсь, твої істерики мені набридли. Я тобі нічого не обіцяв і не говорив! Я пішов, а якщо хочеш, можеш ще щось замовити, тут вистачає, — сказав Кирило, вказавши на гроші, і пішов до виходу.
Аля дивилася йому вслід, закрила обличчя руками і почала плакати ще більше. Через хвилину біля столика з’явився офіціант. Молодий чоловік забрав гроші зі столу і почав прибирати чашки з-під випитої кави.
– Бажаєте щось ще? — ввічливо запитав офіціант.
– Ні. Дякую, — сказала Аля тихо, намагаючись не дивитися на офіціанта своїми заплаканими очима.
Вона повільно встала, взяла зі стільця свою сумочку і також направилася до виходу. Авто Кирила біля кафе вже не було. Він поїхав.
Аля вийшла з кафе, і свіже повітря подіяло на неї вкрай позитивно. Сльози висохли, і більше не текли по щоках. Лише опухлі повіки видавали, що вона кілька хвилин тому плакала. Дівчина машинально дістала з сумочки маленьке дзеркальце і вологу серветку, прибрала підтіки туші і пішла геть від нещасного кафе.
Додому йти не хотілося. Дівчина звернула у невеликий сквер, де вона любила гуляти з однокласниками ще в школі.
Присівши на лавочку, вона одразу ж згадала безтурботні шкільні роки. «Як же тоді було просто і зрозуміло, і все життя ще попереду. А проблеми… з усіх проблем тільки й було, що в найближчу суботу на танцмайданчику відмінили дискотеку, та двійка з географії. А тепер! Тепер моє життя котиться в пропасть! Що робити?! Іти на аборт чи народжувати, щоб вже через кілька місяців опинитися в лавах матерів-одиначок, виховуючи дитину самій, працюючи на двох роботах, бо інакше просто не прокормиш!» — подумала Аля про себе, і сльози знову зрадницьки хлинуло з очей.
– Дівчина, у вас щось сталося? Могу чимось допомогти? Ось візьміть хустку, будь ласка, — почула вона приємний чоловічий голос і побачила руку, що протягує їй паперову хустку.
Аля взяла хустку, а потім підняла голову і подивилася на того, хто запропонував допомогу.
– Альо! Ти?! — здивовано вигукнув чоловік.
– Толя… — розгублено промовила Аля і спробувала встати з лавочки.
Толя одразу ж підхопив її і почав обіймати, постійно повторюючи:
– Алько! Алько! Я так радий тебе бачити! Ти не уявляєш, тільки сьогодні вранці маму про тебе запитував!
Через кілька секунд він нарешті відпустив дівчину з обіймів.
– А чому ти сидиш одна, плачеш?
– Так о, проходила повз, зайшла в наш скверик, згадала шкільні роки, і накотило… — Аля швидко вигадала цю історію, щоб не розкривати справжні причини свого душевного стану.
– Зрозуміло. Ти все ще така ж вразлива, як і раніше! І все ще така ж красива, навіть ще красивіша!
Дівчина поглянула на колишнього однокласника і усміхнулася.
– Алько, а давай підемо в кафе. Я знаю, тут є неподалік кафе, посидимо, побалакаємо.
Анатолій вказав рукою в сторону того самого кафе, з якого Аля тільки що вийшла, плачучи. Зрозуміло, що повертатися туди їй було зовсім не хочеться.
– Слухай, давай не в кафе. Може прогуляємося далі в парк? Морозива поїмо. Погода ж хороша, — запропонувала Аля.
– Ну, давай, — усміхнувся Толя.
Вони прогулялися в парку кілька годин, згадуючи шкільні роки. Аля на цей час навіть забула про Кирила та свою незаплановану вагітність.
– А ти, що ж, все ще не одружений? — обережно запитав Толя.
– Ні, не склалося, — багатоозначно відповіла дівчина.
– От і в мене не склалося, — не то радісно, не то безнадійно відповів Толя.
Аля і Толя почали зустрічатися ще в шкільні роки. Тоді всіх їх називали «нареченим і нареченою», батьки вже поступово готувалися до весілля.
Але все змінила банальна і багатьом до болю знайома ситуація. Анатолія забрали на рік до армії. Аля чекала його півроку, а потім зрозуміла, що закохалась в іншого.
Антон, так звали нового залицяльника, спочатку красиво доглядав за Алею. Вона думала, що ось-ось він зробить їй пропозицію. Але він не поспішав. Вони зустрічалися чотири роки, навіть спробували жити разом. Тільки от щось в стосунках було не так. Якось Аля застала Антона з іншою. Він просив вибачення, але дівчина вирішила, що такі стосунки їй не потрібні.
Кілька місяців Аля жила в пригніченому стані, намагаючись забути зраду. А потім зустріла Кирила. Дивним чином ситуація повторилася. Аля щиро закохалася в галантного молодого чоловіка. Він красиво доглядав, дарував дорогі подарунки. Аля знову повірила в справжні почуття, готова була створити сім’ю. Але для самого Кирила все, що відбувалося, було не більше ніж розвагою. Як тепер з’ясувалося, на момент початку стосунків Кирило вже знав про свій майбутній переїзд до Америки. Просто потрібно було з кимось весело провести час. Для цієї мети він і вибрав прехорошу Алє.
Толя не ображався на дівчину за те, що не дочекалася. Він завжди був розсудливою і розумною людиною. Про своє рішення Аля повідомила йому в листі. У відповідь він лише побажав їй щастя. Проте, повертатися після служби до рідного міста не захотів, поїхав до Києва і планував там залишитися назавжди.
У столиці за ці п’ять років хлопець встиг отримати освіту, зустрічався з дівчиною, знайшов роботу. Особисте життя не склалося, на підприємстві стали скорочувати кадри, під яке Анатолій і потрапив, як останній новий працівник. Не довго думаючи, хлопець вирішив повернутися до рідного міста. На стосунки з Алею він не розраховував, тому що був упевнений, що вона вже давно вийшла заміж.
Але тут виявилося, що доля підготувала Толі несподіваний сюрприз. Його улюблена дівчина не тільки не заміжня, але ще й вільна від стосунків. Звичайно, Толя вирішив скористатися наданим шансом.
…З моменту їхньої зустрічі в сквері минуло два місяці. Толя і Аля почали зустрічатися. Хлопець щиро радів всьому, що сталося в його житті. Аля також зрозуміла, що ще досі закохана в Толю. Спокою дівчині не давало лише те, що під серцем вона носила чужу дитину. Кожного разу, готуючись на побачення, вона розуміла — ці стосунки приречені.
Толя в наступний раз запросив кохану до ресторану. Вони пообідали, а потім хлопець витягнув з кишені піджака обручку і зробив дівчині пропозицію.
– То що, ти згодна вийти за мене і, як кажуть, все життя разом, і в радості, і в горі? — усміхнувся Толя, упевнений, що кохана погодиться.
– Ні, — відповіла Аля і опустила очі.
– Як це ні? Чому ні, Аля? Ми ж любимо одне одного! Куди ти?
Дівчина заплакала і побігла до виходу.
Минуло десять років…
– Мамо, а хто сьогодні забере мене з продленки? Ти чи тато? — спитала Лада за сніданком.
– Не знаю. Ввечері подивимось, доню, — відповіла Аля, одночасно пакуючи чоловікові бутерброди.
– А ми з мамою разом за тобою приїдемо! І рвоне на кіно! Сьогодні ж п’ятниця! — радісно проголосив Толя, увійшовши на кухню.
– Ура! Татку! Ура! В кіно… — закричала щаслива Лада.
– Їж, а то в школу запізнишся.
Толя подивився на дружину, яка щось нервово набирала на смартфоні.
– Це знову він? — спитав він Алевтину.
– Так. Толя, він пише, що через суд забере Ладу і вивезе в Америку, — сказала Аля і заплакала.
– Це потрібно припиняти. Дай мені його номер, я сам з ним поговорю.
– Ні, Толя. Я за тебе переживаю.
– Все буде добре. Ладо, ти готова? Пішли!
Анатолій з донечкою вийшли з під’їзду.
– Опа! Так ось, до кого Алька пішла! Бувший наречений! — сказав Кирило, що стояв біля під’їзду.
– Ладо, йди до машини. Мені потрібно поговорити з дядьком.
Дівчинка покірно пішла і сіла на заднє сидіння.
– Значить, Алька тебе, як оленя, обманула. Ти хоч знаєш, що чужу дитину виховуєш? Ти ж для неї запасний варіант і все, — ехидно сказав Кирило. — А любить вона мене!
– Значить так! З Алевтиною ми любимо один одного. Виховую я свою дитину. А ти була найбільшою Аліною помилкою, яку вона виправила. Іди звідси, і щоб я більше тебе не бачив! Або буде гірше…
З цими словами Толя штовхнув Кирила. Той похитнувся, але втримався на ногах.
– Татку, ти скоро? В школу запізнюємося!
– Іду, доню.
Анатолій і Лада виїхали. Кирило дивився вслід автівці, що віддалялася, і розумів, що потерпів поразку. Сам від себе запитував — чи потрібно йому боротися? Боротися за любов, якої немає. І за доньку, якої
в нього ніколи не було. І не буде…
Вечором він вилетів і більше ніколи не повертався в рідне місто. Іноді потрібно поставити крапку, хочеться продовження…
