У наш вік було прийнято рано створювати родину. Ми з чоловіком не виключення. Одружилися, коли обом ледь виповнилося 18 років. У свої 19 я вже народила першу дитину, а згодом і друга поспіла. Поки були молодими старалися дбати, щоб у домі все було й діти нічого не потребували. Так наші син й донька повиростали.
Зараз мені більш як 63 роки. Живемо з чоловіком удвох, правда старість його зовсім згубила. Після інсульту він не може сам себе обходити, тож я за ним доглядаю. Це забирає у мене багато сил та часу, але хто ж ще про нього подбає, як не дружина.
Крім хворого чоловіка я маю ще один клопіт – доньку. Хоч вона й виросла, а от подорослішати певне забула. Бабусею я с вперше стала ще у 37 років. З того часу й почалося. Донька постійно просить мене посидіти з онуками. Ви не подумайте, їх я люблю, але й так маю чим зайнятися.
Анжелу я не розумію. Їй лише 32 роки, уже троє дітей. Донька ніде не працює, тобто нагальної потреби у няньці в неї немає. Раніше, коли була молодша гляділа за дітьми без проблем. Зараз же, коли роки вже не ті, донька все частіше залишає їх зі мною. Сама ж біжить на зустріч з черговим кавалером або зустрічається з подругами.
Нещодавно Анжела приголомшила мене своєю заявкою. Її черговий кавалер запросив доньку на відпочинок. «Мамо, мене не буде у місті декілька днів, тож ти маєш приглянути за дітьми». Вперше за все своє життя я їй відмовила.
Мені потрібно дбати про хворого чоловіка, сама здоров’я не маю, а тут ще в придачу троє малих дітей. Дочка спершу ніби не почула мене, а коли до неї дійшов зміст моїх слів – страшенно розгнівалася. Обізвала мене егоїсткою, яка не заслуговує зватися бабусею. В придачу до всього додала, що внуків мені більше не бачити.
Мені було дуже боляче слухати від рідної дитини такі слова. Я її народжувала у страшенних муках, з дитинства давала все найкраще. Важко працювала, щоб вона могла вивчитися та здобути освіту. Все, що я хотіла натомість, хоч краплю вдячності. Мабуть, й того не заслужила.
Зараз я сама розумію, що стала винуватицею такої поведінки. Не варто було в усьому їй догоджати та йти на повідку. Мені самій незручно відмовляти власним онукам, але я ж роблю це не просто так.
Через декілька днів після нашої сварки, я думала, що донька заспокоїться та прийде миритися. Коли цього не сталося сама їй зателефонувала. Анжела сказала, що буде зі мною спілкуватися лише тоді, коли я залишуся з дітьми.
Схоже, вона таки не хоче увійти в моє положення та зрозуміти матір. Дочка думає лише про себе, а в результаті виходить, що я погана бабуся.
