Нащо дівчат маленьких відпускають, ще зовсім діти, а вже автостопом їздять, Леонід пригальмував, побачивши, як дівчата махають руками. Давно не бував у сусідньому районі, потреби не було. Та й район той був як у глушині, за кілька кілометрів уже починалися гори.
Куди вам треба? запитав Гордєєв, висунувшись у вікно.
До Яремче підвезіть! Дівчаткам років тринадцятьчотирнадцять. Прості джинси, футболки, вітровки, світлі чубчики й наївні очі.
Це ж не близько. Гаразд, сідайте, я якраз туди.
Щойно дівчата опинилися в авто, Леонід почав повчати йому завжди подобалось давати поради. Маленькі ще, щоб автостопом їздити. Ви ж мене не знаєте, а сіли в машину.
Дядечку, тут автобуса немає, ми в райцентр їздили, а звідти довелося ловити попутку. Сюди дісталися, тепер знову.
Все одно треба було чекати автобус, Леонід обернувся й зустрівся поглядом з однією з дівчат: блакитні очі, такі щирі, довірливі, відразу видно вірить усім на слово.
І куди ваші батьки дивляться?
Та ми перший раз так їдемо, ви ж хороший, відразу видно.
Оце дітки, звідки вам знати, чи я хороший? Леоніду стало приємно від дитячої похвали, хоча це правда: я хороший, згодом додав. Але до інших не сідайте. Зрозуміли?
Зрозуміли.
Гордєєв міг би висадити їх просто на дорозі село вже виднілося за кілометр. Але, відчувши себе опікуном, завернув.
А у нас грошей мало, злякалися дівчата, ви тут зупиніться, ми дійдемо.
Не розмовляти! Довезу як слід.
Оксану висадили на першій же вулиці, а Настя жила майже в центрі. Леонід навіть пожалкував, що батьків Оксани не побачив сказав би їм, щоб більше не відпускали дівчину саму.
Ось наш дім, тут зупиніться, Настя показала рукою, очі засяяли, ніби вона не зранку поїхала, а цілий тиждень не була вдома. Я вам ще гроші винесу.
Не треба грошей, води принеси. Батьки вдома?
Має бути. Тільки встигла сказати, як відчинилася калітка. Молода жінка в хустці та робочому одязі, мабуть, з городу, підійшла до машини.
Як це розуміти? Чому не автобусом? занепокоїлася жінка.
Ось і я кажу: стоять дві дівчинки на дорозі й ловлять машини, це небезпечно. Не варто дітей відпускати самих, хоч тут і близько.
Та до райцентру можна, завжди їздили автобусом, виправдовувалася жінка. Дякую вам… почала вона й раптом замовкла. Водій зняв кепку, і тепер сумнівів не залишилося: перед нею Гордєєв. Колись вони жили в одному селі.
Льоня, чи не ти? Вона скинула хустку, пильно всміхнулася.
Ну так, Леонід… А ти… Віра Воронова… Оце так зустріч, ледве впізнав, змінилася.
Ну й ти вже не хлопчина, лисина вже пробивається, рано наче.
Гордєєв трохи зніяковів. То дочка твоя?
Моя, Льоня, моя, вона обернулася до доньки: Іди, Настю, додому, обід на плиті.
Дівчинка цікаво подивилася на водія й пішла.
Моя, звісно, моя, я від неї не відмовлялася, на відміну від тебе.
Леонід спершу здивувався, потім занервував.
Ну як сказати, була розмова, але нічого ж остаточно не вирішили…
Як не вирішили? Ти ж одразу сказав, що це мої проблеми. Ось і вирішили, що краще поїдемо, а там побачимо.
Все одно несподівано, я просто підвіз, хто ж знав. А скільки Насті років?
Чотирнадцять. Не помітив, як схожа на тебе? Я спочатку не дуже звертала увагу, на кого вона вилита, але тепер, коли тебе побачила… справді схожа.
Що ж ти хочеш? Леонід уже сів у машину.
Нічого, Льоня, раніше не благала тебе й зараз нічого просити не буду. Нам від тебе нічого не треба. Сказала, щоб знав.
Тоді поїхав. Він швидко завів двигун, але раптом Віра підійшла й постукала у вікно.
Він неохоче відчинив. Забула подякувати, що підвіз доньку, щиро дякую. Отак зустрітися через стільки років… Може, раз у житті трапляється… Все одно дякую, що довіз до дому. Виходить, хоч раз у житті рідний батько знадобився. Вона відійшла й махнула рукою.
Леонідові немало що сказати. Він поїхав далі. І всю дорогу лаяв себе за те, що збентежився. Чув же, що Віра залишила дитину, а робив вигляд, ніби це його не стосується. Вправдовувався лише тим, що все сталося несподівано.
Згадав своє життя. Взагалі-то живе в достатку: дружина бізнесвумен, два магазини, він допомагає. А ось своїх дітей поки нема. Виховує сина дружини від першого шлюбу, а про спільних дітей вона навіть не згадує. На все часЛеонід глянув у дзеркало заднього виду, де ще хвилину стояла Віра, потім рішуче натиснув на газ, але в душі вже знав ця зустріч змінить його назавжди.
