Через місяць моя дочка виходить заміж. З хлопцем вони познайомилися ще на першому курсі навчання в університеті. Він був на два роки старшим від неї, однак одразу закохався, коли побачив її на спільних заняттях. Майже два місяці він бігав за нею наче тінь та намагався запросити кудись на побачення. Вона ж не відповідала взаємністю. Але він виявився не з тих хлопців, які так легко здаються. Вона почала знаходити біля дверей своєї кімнати подарунки. То букетик квітів, то листівку, то щось смачненьке. Врешті решт вона погодилася сходити з ним у кафе. Так й почалися їхні стосунки. Чотири роки вони зустрічалися. На другий рік хлопець вже поєднував навчання з роботою й вони переїхали з гуртожитку до найманої квартири. А після того, як вона отримала диплом, то він зробив їй пропозицію. Я та мій чоловік нічого не мали проти її вибору. Коли вони приїхали вперше разом, то він мені сподобався. Моя дочка також припала до душі його батькам. А таке буває не часто, коли діти подобаються сватам.
Новина про весілля не була для нас сюрпризом. Ми вже давно очікували на цю подію. Навіть почали переживати чому вони так довго не наважаться на цей крок. Тож коли дочка приїхала на свої вихідні та показала нам каблучку ми раділи.
Ввечері розмова зайшла про майбутнє весілля та його організацію. Ось тут дочка й ошелешила мене та чоловіка. Виявилося, що вони з хлопцем не збираються влаштовувати свята. Хочуть просто розписатися, провести фотосесію та трошки відмітити лише з батьками. Я спочатку була проти. Мені хотілося, щоб моя дочка мала справжнє весілля, про яке потім буде з радістю згадувати. Хотілося показати всім нашим родичам, що ми можемо собі дозволити таке свято. Хотілося дати своїй дитині те, чого не мали ми з чоловіком. Але послухавши дочку я повністю її підтримала.
Вони з хлопцем вже давно відкладають гроші, щоб зробити перший внесок на власне житло. Тож вирішили, що гучне та дороге весілля не принесе їм ніякої користі та пожитку. До того ж дочка нагадала, що наші родичі не дуже то й добре до нас ставляться. Ніколи не вітають зі святами, не часто телефонують й приходять у гості лише коли знають, що зможуть на “шарик” поїсти та погуляти. Одного разу, після дня народження ми навіть знайшли пустий конверт без підпису. Для чого в такий важливий день псувати собі настрій їхніми витівками та ділити з ними момент, на який їм абсолютно начхати.
Її слова були правдивими. Яка різниця що скажуть наші родичі, якщо діти матимуть власне житло й проведуть своє весілля з найближчими людьми, з батьками. Єдине що мене непокоїло, то це те, що саме мені доведеться відбиватися від їхніх телефонних дзвінків. Адже на радощах я вже встигла повідомити кількох своїх двоюрідних сестер. Сподіваюся вони зрозуміють вибір моєї дочки, а якщо ні, то й нехай. Ми не зобов’язані перед ними звітувати про своє життя.
