ДОНЬКА
Чого дівчат саміх відпускають, ще малі, а вже попутку ловлять, Леонід пригальмував, побачивши, як розпачливо махають рукою підлітки. Багато років не їздив у сусіднє село потреби не було. Та й саме село було осторонь, ніби в глухому кутку, а далі гори.
Куди вам треба? запитав Гордєєв, висунувшись у вікно.
До Залісся підвезіть! Дівчаткам років тринадцять-чотирнадцять. Прості джинси в обтяжку, футболки, легкі курточки, світлі чуби й наївний погляд.
Та це ж не близько. Та й бог із ним, мені по дорозі. Залазьте.
Щойно дівчата сіли, Леонід почав повчати любив він це. Ще малі ви, щоб стопом їздити. Ось ви мене й не знаєте, а в машину сіли.
Дядечку, автобуса немає, ми до райцентру їздили, а звідти довелося попуткою. Сюди доїхали, тепер знову стопом.
Все одно треба було чекати автобус, Леонід обернувся й зустрівся поглядом з одною з дівчат: очі блакитні, такі щирі, наївні, видно вірить усім на слово.
І куди тільки батьки ваші дивляться?
Та ми вперше так їдемо, ви ж добрий, одразу видно.
От же малята, звідки вам знати, чий я добрий, Леоніду стало приємно від дитячої похвали, хоча це правда: добрий я, погодився він. Але до інших не сідати. Зрозуміли?
Зрозуміли.
Гордєєв міг би висадити їх просто на дорозі село виднілося за кілометр. Але, відчувши в собі опікуна, повернув.
А в нас грошей мало, перелякалися дівчатка, ви тут зупиніться, ми дійдемо.
Не суперечити! Довезу як треба.
Оксану висадили на першій же вулиці, а Наталка майже в центрі живе. Леонід навіть шкодував, що Оксаниних батьків не побачив, а то б нагадав би, щоб одну не відпускали.
Ось наш дім, тут зупиніться, Наталка показала рукою, очі заблищали, ніби не вранці поїхала, а тиждень тому. Я вам ще грошей винесу.
Не треба грошей, води принеси. Батьки вдома?
Повинні бути. Лише встигла промовити, як відчинилася хвіртка. Молода жінка в хустці й робочому одязі, видно, з городу вийшла, зявилася біля машини.
Це як розуміти? Чому не автобусом? Злякалася господиня.
Ось і я кажу: стоять на дорозі дві дівчинки й голосують, небезпечно це. Не треба відпускати дітей самих у дорогу, хоч тут і близько.
Та до райцентру ж можна, автобусом завжди їздили, виправдовувалася жінка. Дякую вам почала говорити й змовкла. Водій зняв кепку, і тепер сумнівів не залишилося: перед нею Гордєєв. В одному селі жили колись.
Льоню, чи не ти? Вона скинула хустку, пильно дивилася.
Ну так, Леонід А ти Віра Воронова Ох, ледве впізнав, змінилася.
Ну й ти вже не хлопчина, лисина вже пробивається, рано наче.
Гордєєв трохи зніяковів. Донька, значить, твоя?
Моя, Льоню, моя, вона обернулася до доньки: Іди, Наталко, в дім, обід на плиті.
Дівчинка з цікавістю поглянула на водія й пішла.
Моя, звісно, моя, я від неї не відмовлялася, як ти.
Леонід спочатку остовпів, виразивши здивування на обличчі, потім завагався.
Ну це як сказати, розмова була, а далі нічого не відомо…
Ну як же не відомо, ти ж одразу сказав, що це мої проблеми. Ось і вирішили ми, що краще поїхати, а там побачимо.
Та все одно несподівано, я просто підвіз, хто міг знати. А скільки Наталці років?
Чотирнадцять. Не помітив, схожа на тебе. Я спочатку не дуже звертала увагу, на кого схожа, а тепер тебе побачила схожість помітна.
Ну й що ти хочеш? Леонід вже був готовий сісти в машину.
Та нічого, Льоню, раніше не благала тебе й тепер просити не буду. Та й не треба нам від тебе нічого. Це я так сказала, щоб знав.
Ну тоді поїхав я. Він швидко сів у машину й завів її, коли раптом Віра підійшла й постукала у вікно.
Він неохоче відчинив.
Забула сказати «дякую», що підвіз доньку, щиро кажу. Ото так, за стільки років зустрітися, може, раз у житті трапляється Все одно дякую, молодець, що до самого дому підвіз. Видно, все ж таки хоча б раз у житті рідний батько може знадобитися. Вона відійшла й махнула рукою.
Сказати Леонідові було нічого. Він поїхав далі. І всю дорогу лаяв себе за те, що зніяковів, адже чутки доходили, що Віра дитину сама виховує. А він робив вигляд, що його це не стосується. Виправдовувався лише тим, що все несподівано вийшло.
Згадав своє життя. Ніби й у достатку живе, дружина підприємиця, два магазини тримає, він допомагає. А от своїх діточок поки нема. Сина дружини від першого шлюбу виховує, а ще народити дружина й не згадує. Не до того їй. Леонід зітхнув із жалем, згадав очі Наталки свої очі.
Подумав, що може якось приЛеонід нахилив голову до керма й тихо прошепотів: «Може, колись» але так і не закінчив думки, бо знав, що ця дорога веде лише в одному напрямку.
