Уже двадцять років живу сама. Маю в селі власний облаштований будинок, невеликий сад та квітник. І мені це все приносить велике задоволення. Люблю доглядати за садом та садити квіти.
Після відходу чоловіка я звиклася з власною самотністю. Мені так комфортно. Дочка рідко про себе дає знати. У неї своє життя – робота, діти, чоловік. А я десь на стороні. Інколи телефонує, питає, як справи, і все!
Я навчилася заповнювати час приємними речами. Неподалік живе подружка, яка може забігти до мене на чай. Часто гуляємо вздовж лісу разом. Ділимося думками про переглянутий фільм або в’яжемо теплі речі на зиму. Люблю все натуральне, тому одягаюся в речі, виготовлені власноруч.
Нещодавно до мене зателефонувала дочка і ошелешила мене власними планами. Вона, бач, не поділившись зі мною, вирішила переїхати зі своєю сім’єю жити до мене. Каже, що так для всіх буде краще. Діти матимуть простір для гуляння і свіжі фрукти, що вкрай потрібне для хорошого здоров’я. Вона матиме трохи спокою, бо не хвилюватиметься за дітей, де вони діваються, поки вона працює. А мені буде веселіше.
Після її слів я не змогла одразу знайти відповіді, настільки дочка приголомшила мене своїми планами. А потім я над цим задумалася серйозніше і в мені почав наростати протест проти її приїзду на проживання до мене.
Адже тоді я втрачу ту насолоду, яку маю у звичних речах. У мене не буде спокою. Матиму постійний галас дітей. Гору посуди на кухні. Постійне приготування їжі.
Коли ж читатиму книжки чи переглядатиму фільми? Коли чаюватиму з подругою? Дочка настільки віддалилася від мене за цей час, що я також не маю потреби в близькому спілкуванні з нею. Боюся втратити спокій. Але ж і дочці, мабуть, відмовити не зможу.
