Дочка, якої ніколи не було
— Може, вистачить вже кричати?! На нас вже з сусідніх столиків оглядаються. Добре, що нікого з моїх друзів тут немає, а то я б зовсім зі сп вини сгорів! — з презирством і деяким роздратуванням вигукнув Кирило.
— Кириле, ну навіщо… — ледве вимовила дівчина, що сиділа за столиком навпроти, і почала плакати ще гірше.
— Знову двадцять п’ять! Що навіщо? Про яку дитину ти говориш? Ми ж з тобою навіть не домовлялися мати дітей?! Познайомилися кілька місяців тому, і досить! — Кирило сказав цю останню фразу так голосно, що люди, які сиділи в кав’ярні за сусідніми столиками, насправді почали оглядатися.
— Що ти таке говориш? Ми ж любимо один одного! Ти ж мені зізнавався у своїх почуттях! Ти казав… — не встигла закінчити фразу Алла, бо Кирило перервів її.
— Слухай, досить цього всього… говорив… не говорив… Я взагалі через кілька днів їду до Америки з батьками. Ми вже продали тут дім, батько перевів всі активи. Так що, як кажуть, адьос, малеча! — молодий чоловік сказав ці слова і знову поглянув на плачу дівчину.
— Кириле… — вимовила вона тихо і повільно, намагаючись стримати нову порцію сліз, зрадницьки хлинувших з очей.
— Офіціант, можна рахунок?! Скільки ще чекати?! — Кирило підняв руку вгору, жестом показуючи офіціантам, що йому потрібно розрахуватися якомога швидше.
Офіціанти забігалися, Кирило махнув на них рукою, дістав з гаманця кілька складених навпіл купюр і небрежно кинув на столик.
— Слухай, так! Я вже запізнююсь, твої істерики набридли. Я тобі нічого не обіцяв і нічого такого не казав! Я пішов, якщо хочеш, можеш замовити ще щось, тут вистачить. — сказав Кирило, жестом вказавши на гроші, і попрямував до виходу.
Алла подивилася йому вслід, закрила обличчя руками і почала плакати ще сильніше. Через хвилину біля столика з’явився офіціант. Молодий чоловік взяв гроші зі столу й почав прибирати чашки після випитого кави.
— Щось ще бажаєте? — ввічливо запитав офіціант.
— Ні, дякую. — Алла сказала ці слова тихо, намагаючись не дивитися на офіціанта своїми заплаканими очима. Вона повільно встала, взяла з лавки свою сумочку і також попрямувала до виходу. Авто Кирила біля кав’ярні вже не було. Він виїхав.
Алла вийшла з кав’ярні, і свіже повітря подіяло на неї позитивно. Слізи висохли та більше не текли по щоках. Той факт, що ще кілька хвилин тому вона плакала, видавали лише опухлі повіки. Дівчина машинально дістала з сумочки маленьке дзеркальце і вологу серветку, прибрала підтіки туші та пішла далі від злощасної кав’ярні.
Вдома бути не хотілося. Дівчина звернула в маленький сквер, де ще в шкільні роки любила гуляти з однокласниками.
Присівши на лавочку, вона згадала безтурботні шкільні роки. «Як же тоді все було просто і зрозуміло, і все життя ще попереду. А проблеми… З усіх проблем були тільки те, що найближчої суботи на танцях скасували дискотеку, та двійка з географії. А тепер! Тепер моє життя котиться в тартарари! Що тепер робити?! Іти позбавлятись від дитини чи народжувати, щоб вже через кілька місяців стати матір’ю-одиначкою, виховувати дитину самостійно, працювати на двох роботах, бо інакше просто не прокормлю! — подумала Алла про себе, і сльози знову предательськи хлинув із очей.
— Дівчино, у вас щось сталося? Я можу вам допомогти? Ось, візьміть, будь ласка, хустку. — вона почула приємний чоловічий голос і побачила руку, що простягала до неї паперову хустку.
Алла взяла хустку, а потім підняла голову і поглянула на того, хто запропонував допомогу.
— Аллочка! Це ти?! — відjoyився чоловік.
— Толя… — розгублено вимовила Алла і спробувала встати з лавочки. Толя одразу ж підхопив її і почав обіймати, постійно повторюючи:
— Аллочка! Аллочка! Я так радий тебе бачити! Ти не уявляєш, тільки сьогодні вранці маму про тебе розпитував!
Через кілька секунд він нарешті випустив дівчину з обіймів.
— А ти чого тут сидиш сама, ревеш?
— Так ось, йшла повз, зайшла в наш скверик, згадала шкільні роки і затужила… — Алла на ходу ви придумала цю історію, щоб не розкривати справжні причини свого душевного стану.
— Зрозуміло. Ти все така ж вразлива, як і раніше! І все ще така ж красива, навіть ще красивіша!
Дівчина подивилася на колишнього однокласника і усміхнулася.
— Аллочка, а пішли в кафе. Я знаю, що тут неподалік є кафе, посидимо, побалакаємо.
Анатолій вказав рукою в сторону, де знаходилося те саме кафе, з якого Алла щойно вийшла, заливаючись сльозами. Зрозуміло, що повертатися туди дівчині зовсім не хотілося.
— Слухай, давай не в кафе. Може, тут прогуляємося і далі в парк? Морозива поїмо. Погода хороша. — запропонувала Алла.
— Ну давай. — усміхнувся Толя.
Вони погуляли в парку кілька годин, згадуючи шкільні роки. Алла на цей час навіть забула про Кирила і про свою незаплановану вагітність.
— А ти, що ж, досі не заміжня? — обережно запитав Толя.
— Ні. Не склалося. — багатозначно відповіла дівчина.
— Ось і в мене не склалося. — не то радісно, не то зневірено відповів Толя.
Алла і Толя почали зустрічатися ще в шкільні роки. Тоді всіх їх називали «нареченим і нареченою», батьки вже потроху готувалися до весілля.
Але все змінила банальна і багатьом знайома ситуація. Анатолія на рік забрали в армію. Алла чекала його пів року, а потім зрозуміла, що закохалася.
Антоном звали нового коханого, спочатку він красиво ухажував за Аллою. Вона думала, що ось-ось хлопець зробить їй пропозицію. Але він не поспішав. Вони зустрічалися чотири роки, навіть разом спробували жити. Тільки от щось у відносинах було не так. Одного разу Алла застала Антона з іншою. Він просив пробачення, але дівчина вирішила, що такі відносини їй ні до чого.
Кілька місяців Алла жила в пригніченому стані, намагаючись забути про зраду. А потім зустріла Кирила. Дивовижним чином ситуація повторилась. Алла щиро закохалася в галантного молодого чоловіка. Він красиво ухажував, дарував дорогі подарунки. Алла знову повірила в справжні почуття, була готова створити сім’ю. Лише для самого Кирила все, що відбувалося, було не більше ніж розвагою. Як тепер з’ясувалося, на момент початку стосунків Кирило вже знав про свій швидкий переїзд до США. Просто потрібно було з кимось весело провести час. Для цього він і вибрав прехорошеньку Аллу.
Толя не сердився на дівчину за те, що вона не дочекалася. Він завжди був людиною розсудливою і здравомислячою. Про своє рішення Алла повідомила йому в листі. Відповідно, він тільки побажав їй щастя. Однак повертатися після служби в рідне місто не захоче, поїхав до Києва і планував там залишитися назавжди.
У столиці за ці п’ять років хлопець встиг отримати освіту, зустрів дівчину, знайшов роботу. Особисте життя не склалося, на підприємстві відбулося скорочення кадрів, під яке Анатолій і попав, як останній влаштований співробітник. Не гаючи часу, хлопець вирішив повернутися в рідне місто. На відносини з Аллою він не розраховував, бо був впевнений, що вона вже давно вийшла заміж.
Але тут виявилося, що доля приготувала Толику такий неймовірний сюрприз. Його улюблена дівчина не тільки не заміжня, але ще й вільна від відносин. Зрозуміло, що Толя вирішив скористатися наданим шансом.
…З моменту їхньої зустрічі в сквері минуло два місяці. Толя і Алла почали зустрічатися. Хлопець щиро радувався всьому, що сталося в його житті за останній час. Алла також зрозуміла, що досі закохана в Толю. Спокою дівчині не давала лише та обставина, що під серцем вона носила чужу дитину. Кожного разу, готуючись до побачення, вона розуміла — ці стосунки приречені.
Толя в черговий раз запросив кохану в ресторан. Вони пообідали, а потім хлопець витягнув з кишені піджака обручку і зробив дівчині пропозицію.
— Ну так що, ти погоджуєшся вийти за мене і, як кажуть, жити разом у горі й радості? — усміхаючись запитав Толя, впевнений, що улюблена погодиться.
— Ні. — відповіла Алла, опустивши погляд.
— Як ні? Чому? Алло? Куди?
Дівчина заплакала і побігла до виходу.
Минуло десять років…
— Мам, а хто сьогодні забере мене з продленки? Ти чи тато? — запитала Лада за сніданком.
— Не знаю. Вечором подивимось, доню. — відповіла Алла, паралельно заворачуючи чоловіку бутерброди.
— А ми з мамою разом заберемо тебе! І рванемо в кіно! Сьогодні ж п’ятниця! — радісно сказав Толя, зайшовши на кухню.
— Ура! Тато! Ура! В кіно… — закричала радісна Лада.
— Їж, а то в школу запізнишся.
Толя подивився на дружину, що нервово набирала щось на екранній клавіатурі в смартфоні.
— Це що, знову він? — запитав він Аллу.
— Так. Толя, він пише, що через суд забере Ладу і забере в Америку. — сказала Алла і заплакала.
— Це потрібно припиняти. Дай мені його номер, я сам з ним поговорю.
— Ні, Толя. Я за тебе переживаю.
— Все буде добре. Ладо, ти готова? Пішли!
Анатолій з дочкою вийшли з під’їзду.
— Опа! Так ось до кого Аллочка пішла! Колишній наречений! — сказав Кирило, що стояв біля під’їзду.
— Ладо, йди в машину. Мені потрібно поговорити з дядьком.
Дівчинка слухняно пішла і сіла на заднє сидіння.
— Значить, Аллочка тебе, як оленя, обманула. Ти хоч в курсі, що чужу дитину виховуєш? Ти ж для неї запасний варіант був і все. — ехидно сказав Кирило. — А любить вона мене!
— Значить так! З Аллою ми любимо один одного. Виховую я свою дитину. А ти був найбільшою помилкою Аллии, яку вона виправила. Іди звідси, і щоб я більше не бачив тебе! А то буде гірше…
З цими словами Толя штовхнув Кирила. Той похитнувся, але втримався на ногах.
— Тато, ти швидко? В школу запізнимось!
— Йду, доню.
Анатолій і Лада поїхали. Кирило дивився вслід уїжджаючому автомобілю і розумів, що зазнав поразки. Сам собою напрошувалося питання — а чи потрібно йому боротися? Боротися за любов, якої немає. І за доньку, якої в нього ніколи не було. І не буде…
Ввечері він улетів і більше ніколи не повертався в рідне місто. Іноді потрібно поставити крапку, хоча хочеться продовження…
