10 листопада
Сьогодні дочка з зятем оставили мені онуків на всі канікули. А я на своїй пенсії маю їх годувати й розважати.
Сучасні діти й онуки стали якимись егоїстами усе вимагають: уваги, турботи, часу, а натомість не дають нічого, крім байдужості й претензій. Що це за споживацьке ставлення до старих? Ніби в нас, літніх, немає свого життя, своїх бажань тільки й роби, що сиди з онуками, як наймичка. А варто мені самій попросити про допомогу, як усі миттєво опиняються зайнятими, ніби я їм чужа.
У моєї доньки двоє синів старшому 12, молодшому 4. Живу в невеликому селі під Житомиром, і все, що в мене є, це скромна пенсія та тиша, яку я так ціную. Не знаю, як моя донька з чоловіком їх виховують і що там коїться в школі, але хлопчаки ростуть справжніми ледарями. Після себе нічого не прибирають, навіть ліжка не закривають усе розкидано, як після буру. Що даси, те й їдять, а мою їжу подивляться й вимагають якусь дурню. Та просто кара небесна!
Коли онуки були малі, я допомагала доньці з усіх сил пестила їх, няньчила, бігала по магазинах. Але останні пять років я на пенсії й намагаюся позбутися ролі вічної няньки. Цього року перед осінніми канікулами з полегшенням зиркнула на календар жодних довгих викників у листопаді не передбачалося. Гадаю, от і добре, донька з чоловіком нікуди не поїдуть, і я зможу спокійно пожити. Та як же я помилилася!
У неділю, перед останніми жовтневими днями, почувся дзвінок у двері. Відчиняю а там моя донька, Оксана, з двома синами. З порогу, навіть не привітавшись, випалює:
Мамо, привіт! Приймай онуків, канікули почалися!
Я оніміла.
Оксанко, чому не попередила? Що за сюрприз?
Та якщо я попереджу, ти знайдеш тисячу виправдань, щоб не брати їх! різко відповіла вона, знімаючи з хлопців куртки. Ми з Олегом їдемо на тиждень у санаторій, більше не витримую, утомилася!
Постривай, а робота? Жодних додаткових викників же немає! намагалася я зрозуміти, відчуваючи, як у грудях росте паніка.
У нас відпускні дні, Олег узяв три дні за свій рахунок. Мамо, немає часу пояснювати, ми запізнюємося! кинула вона, чмокнула мене в щоку й вискочила за двері, лишивши мене з двома валізами й дітьми.
Не минуло й пяти хвилин, як у хаті встановився хаос. Телевізор горлав на всю потужність, куртки й черевики валялися по всьому коридору, а хлопці носяться, ніби вихор. Я намагалася навести лад, щоб хоча б одяг прибрали, але вони мене просто ігнорували, ніби я пусте місце. Мою юшку їсти відмовилися, скривилися й заявили, що мама обіцяла їм піцу. Тут моє терпіння лопнуло.
Схопила телефон, дзвоню Оксані:
Доню, твої діти піци хочуть! Я не збираюся їм таке купувати!
Вже замовила вам доставку, махнула вона рукою, явно роздратована. Мамо, вони твоєї каші їсти не будуть, з цього завжди скандали. Сходьте кудись, розважте їх, поїжте нормально! Ти ж сама скаржишся, що вдома вони тебе виснажують!
Та на які гроші я маю їх розважати? З моєї пенсії? обурилася я, відчуваючи, як до обличчя приливає кров.
А на що ти її ще витрачаєш? Це ж твої онуки, не чужі! Не можу повірити, що ти так говориш! фукнула вона й кинула трубку.
От і все! Залишилася я з цим кошмаром сама. Усе життя працювала заради єдиної доньки в двох місцях, кожну копійку збирала, щоб їй добре жилося. А тепер, на старість літ, отримую таке «дякую»! Трясуся від образи, від безсилля, від цієї несправедливості.
Люблю своїх онуків, усією душею. Але вони втомлюються від мене, а я від них різниця у віці величезна, я вже не молода, щоб цілими днями з ними бігати. А донька вважає, що я тепер безкоштовна прислуга, що моя пенсія і мій час належать їй і її дітям. Це їхнє право, а моє лише обовязки. Егоїсти, чистої води егоїсти!
Сижу, дивлюся на цей безлад, слухаю їхній крик і думаю: невже це й є моя старість? Невже я заслужила лише це?
**Вивчене:** Любов це не борг, а дар. І якщо тобі його приносять лише у вигляді вимог, варто навчитися говорити «ні». Бо старість не про служіння, а про гідність.
