Ти знаєш, мені трапилася одна історія, яка мене просто розриває на шматки…
Павло Андрійович і уявити не міг, що його старість чекатиме за чужими дверима, під наглядом медсестер, серед таких же самотніх, як він. Він завжди думав, що заслужив щось краще — повагу, тепло, спокій. Адже все життя працював, годував родину, будував добробут для своєї єдиної радості — дружини Оксани та доньки Соломії.
З Оксаною вони прожили більше тридцяти років, як дві голубки. Після її смерті за чотири роки у його хаті стало пусто й холодно. Єдиним світлом залишились Соломія і онука Маринка. Дідусь допомагав, як міг: доглядав дитину, віддавав пенсію на продукти, сидів з нею, коли дочка з чоловіком йшли в кіно чи на роботу. А потім раптом усе змінилося.
Соломія почала сердито дивитися, коли батько затримувався на кухні. Її дратувало, що він кашляє. «Тату, ти вже пожив, дай іншим пожити!» — лунало все частіше. Потім зайшлося про «місце з гарними умовами», «затишний будинок із лікарями та телевізором». Павло намагався чинити опір.
— Соломіє, це моя квартира. Якщо тісно — їдь до свекрухи. Вона ж живе одна у великій хаті.
— Ти ж знаєш, у нас з нею війна! І взагалі, не починай! — злісно відрізала донька.
— Ти просто хочеш забрати мою оселю. Краще б на своє працювала, а не від батька хати виганяла!
Після тієї розмови вона назвала його «егоїстом», погрожувала, що «знайде на нього управу». Та через тиждень він сам зібрав речі. Не тому, що хотів. А тому, що більше не міг почуватися зайвим у власній хаті. Пішов мовчки. Соломія просто сяяла. Майже на руках винесла.
У будинку для літніх йому дали маленьку кімнату з вікном і старим телевізором. Павло проводив дні у дворі, під небом, серед таких же кинутих, як він.
— Діточки вас сюди відправили? — якось спитала сусідка по лавочці.
— Так, донька вирішила, що я заважаю, — відповів він, стискаючи сльози.
— У мене те саме. Син віддав перевагу дружині, мене вигнали. Я — Надія.
— А я — Павло. Приємно познайомитися.
Вони подружились. Було легше, коли поряд хтось, хто розуміє. Так минув рік. Донька жодного разу не подзвонила. Не приїхала. Навіть не писала.
Одного разу Павло сидів із книгою, як раптом почув знайомий голос.
— Павле Андрійовичу? Не очікувала вас тут побачити, — здивувалася його колишня сусідка Ганна, лікарка, що приїхала оглядати мешканців.
— Ось так… Уже рік тут. Як бачиш, ставав зайвим. Жодного дзвінка, нічого.
— Дивно… Соломія казала, що ви купили хату у селі, поїхали за місто.
— Краще б і справді поїхав… А не зник тут, за парканом.
Ганна похитала головою. Та після обходу повернулася. Довго не могла забути їхню розмову. А через пару тижнів приїхала знову — вже з пропозицією:
— Павле Андрійовичу, хата моєї матері у селі стоїть порожня. Вона недавно пішла, господарство розпрУ них тепер було своє місце, де вони могли жити без сліз, у теплі й спокої, далеко від холодних поглядів і забутих обіцянок.
