Поки живеш ніколи не пізно. Оповідь
То що, мамо, як домовлялись: завтра приїду за тобою і відвезу. Упевнений, тобі там сподобається, Остап квапливо вдягався, зачиняючи двері ключем.
Ганна Микитівна втомлено присіла на диванчик із гобеленом. Вона, після довгих вмовлянь, погодилась поїхати. Сусідки перешіптувались:
От твій Остапчик золотий хлопець. Знову тебе на відпочинок збирає. Нам би так
А в серці Ганни Микитівни свербіли сумніви. Але хай уже, завтра все стане зрозуміло.
Вранці Остап зявився рано. Охоче спустив мамині валізи донизу, допоміг сісти у машину, й повіз на край міста.
Он щаслива, сварилися бабусі на лавці під кущем калини, і хатню помічницю син їй знаходив, і відпочивати возить. А ми по-простому якось животіємо…
Пансіонат розміщувався за річкою Дніпром, за лісистим узліссям.
Мамо, це майже як в «Козачому хуторі» пять зірок, з надією зиркав Остап.
Як тільки вони зійшли на подвіря, де на лавках шелестіли платтями лише літні люди, Ганна Микитівна все зрозуміла без слів.
Проте виду не подала: звикла завжди тримати спину прямо.
Перехопила погляд сина, але той відвів очі, наче осоромлений: мовляв здогадалася…
Мамо, тут і лікарі поруч, і гуртки творчі, і компанія. Ти побудь, хоч три тижні. А там видно буде Остап, заїкаючись, говорив не дивлячись їй в очі. А вона тихо відповіла:
Дивись, Остапе. І не називай мене так просто мамо, так як раніше.
Він полегшено кивнув, торкнувся губами її щоки й поїхав.
Ганні Микитівні запропонували обрати окрема кімната чи з сусідкою. Вона обрала з сусідкою: не хотіла залишатися наодинці з думками.
Вітаю, серденько, виблискуючи сукнею, на дивані сиділа вишукана дама. Нарешті не сама. Я Лада Євгенівна.
Перезнайомились.
Кімната й справді, як у казці син постарався: спільна вітальня, дві спальні із душем та туалетом.
Лада Євгенівна виявилась одинокою, зовсім не бідною жінкою девяносто одного року:
Ой, донечко, змучилась, хочу, щоб мені догляд був. Свою трикімнатну під Лисою Горою здаю, а тут живу, наче в раю. Догляд, лікарі, гуртки творчі. Все є. Квартиру відписала племіннику, той щороку в оксамитовий сезон на море мене вивозить. А ви, серденько, що тут? Ви ж ще молоденька.
Ганна Микитівна криво посміхнулась, та таки не стрималася:
Я, як сказати, не з власної волі. Син із невісткою собі житло купили. Раніше разом жили, а як грошей заробили відїхали у свою квартиру. Ще й добре, бо з Надією невісткою, характером не зійшлися. А спочатку й непогано було Та здоровя підвело.
Ага, зрозуміло, знімаючи бігуді й обережно складаючи волосся, кивнула Лада Євгенівна. Сьогодні, до речі, танці, йдете?
Ні, подякую, краще відлежуся сьогодні…
Усе вірно. Внучка її, Ярослава, навчається у Львові. Повернеться після університету буде де нову сімю будувати.
Шкода.
З Надією не зрослися характери, бо вона Ганна Микитівна повчала, порядки наводила, не пускала до хазяйства. Остап між двома вогнями розривався, а їй хотілось, щоб обирав її, матір
Безглуздо.
Відїхали спокійно стало, ніби стосунки покращилися: і до гостей приходили з Надією та Ярославою часто. А потім їй знову все не те.
Шкода.
Стала журитись, що забули всі. Вигадувала собі болячки, тремтіла, прикидалася старенькою думала, дочекається частіших візитів. А син, можливо, настрашився сварок із Надією чи роботи забагато мав.
Ганна Микитівна тільки про себе думала.
Шкода.
Найняв їй компаньйонку, потім ще одну але не знайшла Ганна Микитівна спільної мови з жодною. Уваги хотілось вийшло інакше.
Ярослава, дорога внучка, дзвонила:
Бабусю, скоро приїду, все гаразд! А як ти?
Та й в мене все добре, відповідала Ганна Микитівна.
Бабусю, не сумуй, я приїду, обіцяю! Ярослава справді її любила.
Шкода.
Наговорила Остапу, що забуває ліки, губиться у дрібницях. Збрехала.
Думала, може до себе покличе.
А Остап, напевно, злякався вирішив, що зовсім ослабла. А хто доглядатиме? Привіз сюди…
У цей «пятизірковий» пансіонат для літніх.
Ганна Микитівна глянула на себе у дзеркало:
Жінка поважного віку, під вісімдесят. І що?
Тямить, сили ще в тілі.
Шкода. Може, справді тільки так і треба.
Лягла заснула.
Три тижні розтяглись, мов ціла вічність.
Син зявлявся по пятницях: привозив гостинці, але тут і так вистачало. Все начебто непогано, якби це просто був відпочинок у розкішному готелі. Але думка, що це назавжди, давила.
Ви знаєте, ми вашу маму оглянули. У Ганни Микитівни зі здоровям усе гаразд, нерви трохи пустують, але ж це у всіх, мовили черговий раз Опікуни Остапові.
І Ганна Микитівна випадково зауважила Остап раптом здивувався і зрадів. А вона ж гадала всі тільки й чекають, як з нею попрощатися.
Абсурдно.
Раптом влетіла Ярослава:
Бабцю, татко казав ти на відпочинку? Чудернацьке місце, але я диплом захистила! Вітаєш? Ти вже додому скоро? Я повернулась, без тебе холодно. Можна, я з тобою жити буду?
У Ганни Микитівни щось защеміло Ярослава така щира:
Татко завтра приїде, ти збирайся! Додому рушимо!
Ганна Микитівна тихо кивнула: мало не заплакала.
Лада Євгенівна причісувалася, готувалася до вечора:
Вам, серденько, додому треба. Не ваше це! із прикрою заздрістю кинула й гордо сховалась у кімнаті.
Ганна Микитівна зібрала речі не вірила, що виїде з цього раю.
Остап прийшов рано. Посміхнувся і сказав одне:
Мамо і обійняв ніжно.
У машині вже сиділа Ярослава, а ще Надія невістка. Перезирнулися, й у Ганни Микитівни під серцем потепліло:
«Шкода. Всіх будувала, намагалася керувати, не давала жити. А навіщо? Дивляться, запитують а це ж мої рідні».
Дякую вам ледь чутно прошепотіла Ганна Микитівна, Остап відчинив дверцята й допоміг сісти.
Вона їхала додому, і її переповнювали радість та світла надія.
Тепер усе зміниться. Тепер Ганна Микитівна вірить у краще.
Бо ніколи не пізно просто жити, бути щасливою і робити щасливішими інших.
