Коли здали аналізи, Олеся відчула, як серце стискається від жалю. У ній росився маленька людина — можливо, дівчинка, світловолоса, з бешкетливою посмішкою. Але страх і розпач заглушували ці думки. Вона сіла у переповнений автобус, щоб їхати до консультації. На зупинці, виходячи, ледь не впала у натовпі. Раптом щось зісковзнуло з плеча. Вона ахнула: ремінець її сумки був перерізаний. Злодії вкрали все — гроші, документи, результати аналізів.
Сльози душили, але робити було нічого. Олеся повернулась додому. Частину аналізів довелося здавати наново, частину — відновлювати. Вдруге, виходячи з автобуса, вона спіткнулася і сильно ушибила ногу. Біль пронизав тіло, а в душі заворушився забобонний жах: «Якщо піду втретє — взагалі не дійду». І тоді вона вирішила: дитина буде. Страх відступив, і на сердці стало легше.
Вагітність проходила спокійно. УЗД підтвердило — дівчинка. Олеся вже уявляла, як буде її звати — Марійка. Але на другому УЗД лікарі приголомшили: у плоду запідозрили синдром Дауна.
— Треба зробити амніоцентез, аналіз навколоплодних вод, — сказала лікарка, виписуючи направлення. — Але попереджаю: процедура ризикована, може викликати викидень або інфекцію.
Олеся, з важким серцем, погодилась.
У день процедури вона з Олегом приїхала до консультації. Він залишився у коридорі, нервово перебираючи ключі. Олеся, з тремтячими ногами, увійшла до кабінету. Лікарка підключила апарат, щоб послухати серцебиття плоду. Воно билоось так швидко, що здавалося, ось-ось розірветься.
— Зачекаємо, — вирішила лікарка. — Введемо магнезію, щоб заспокоїти.
Олесю відправили до коридору. Вона сиділа, стискаючи руки, поки Олег намагався її підбадьорити. Через півгодини її покликали знову. Серцебиття нормалізувалось, але тепер дитина повернулася спинкою — у такому положенні аналіз не брали.
— Почекаємо ще, — зітхнула лікарка. — Може, повернеться.
Утретє все було ідеально: плод повернувся, серце билоось рівно. Олесі обробили живіт йодом. Спотикала спека, вікно кабінету було розчинене, щоб хоч трохи провітрити. Медсестра взяла лоток з інструментами, і в цю мить у кімнату влетів голуб. Птах, скаженіючи від страху, метався по кабінету, бився об стіни, налітав на людей. Медсестра скрикнула, лоток випав з її рук, інструменти з гуркотом розсипались по підлозі.
Олесю знову відправили до коридору. Олег, почувши шум, схопився:
— Що там?
— Голуб влетів, усе перевернув, — відповіла вона, відчуваючи, як усередині все холоне.
— Лесю, це знак, — тихо сказав він. — Ходімо додому.
Вони пішли, не озираючись.
У строк Олеся народила дівчинку. Її назвали Марійкою — білявою, жвавою, з ясними очима. Їй було десять років, коли Олеся, дивлячись на її усмішку, згадувала той день у консультації. Голуб, ніби янгол, вдерся в їхнє життя, щоб зупинити помилку. Марійка була здоровою, і кожен її сміх нагадував Олесі: доля сама вибрала за них.
Але в серці все ще жила тінь страху. Що було б, якби вона тоді не послухала знаків? Якби голуб не влетів? Вона обіймала Марійку міцніше, відчуваючи, як любов до доньки заглушує всі сумніви. Життя не стало легшим, гроші все так же танули, але Марійка — їхнє маленьке диво — коштувала всіх випробувань.
