Доля, схована у втраченому гаманці
Ганна Іванівна витерла руки об фартух і подивилася на зачинені двері онучиної кімнати. Софійка повернулася з університету похмурою, і бабуся відразу зрозуміла — щось трапилося. «Певно, з Артемом посварилися», — подумала вона, хитаючи головою. Їхні сварки були не рідкістю, але щоразу Ганна Іванівна сподівалася, що молодята розберуться. Минуло трохи часу, і вона вирішила постукати.
— Софійко, Софонько, йди повечеряти, ти ж з пар голодна, — ніжно покликала бабуся.
— Не хочу, бабусю, не хочу… — голос Софійки тремтів, немов вона стримувала сльози.
Ганна Іванівна привідчинила двері й заглянула. Онука сиділа на ліжку, обхопивши коліна. Очі були червоні, хоча слідів сліз уже не було видно. Бабуся увійшла, сіла поруч і обійняла Софійку. «Не варті ці хлопці наших сліз, — тихо промовила вона. — Усе в тебе буде добре, дитино».
— Звідки ти знаєш, що я з Артемом посварилася? — здивувалася Софійка, витираючи очі.
— А через що ще дівчина у твої роки так переживає? — усміхнулася Ганна Іванівна. — Плюнь, Софонько, не вартий він того. Знайдеш ще свою справжню любов.
Вона міцніше обняла онуку і задумалася. У пам’яті всплили далекі роки, повні своїх випробувань і радощів. Софійка, притулившись до бабусі, тихо попросила: «Розкажи, бабусю, про своє життя. Я ж майже нічого не знаю, тільки те, що дідуся не стало сім років тому».
Ганна Іванівна глибоко зітхнула, і її оповідь полилася, як річка, забираючи обох у минуле.
У двадцять років вона вийшла заміж за сусіда Петра. Любов здавалася вічною, але сімейне життя обернулося кошмаром. Мати попереджала: «Ганно, не буде Петро добрим чоловіком. Подивись на його батька — гуляка та ледар. Тітка із сусіднього села сватає тобі Олексу, він надійний». Але Ганна не слухала, вірила в добре серце Петра. Через рік він почав пити, сварки стали звичайною справою. Одного разу, не втримавшись, він підняв на неї руку. Ганна, схопивши сина Миколу, вибігла з хати й сховалася у батьків. Батько зустрів Петра суворим поглядом: «Ще крок — і пошкодуєш». Той відступив і більше не з’являвся.
Ганна залишилася сама з сином. У двадцять два роки, розлучена, вона переїхала до міста до тітки, яка вже була хворою й самотньою. Тітка прийняла її з Миколою як рідних, а Ганна доглядала за нею, поки та не пішла з життя. Однокімнатна квартира дісталася Ганні. Вона влаштувалася нянею у дитячий садок, куди віддала й Миколу. Жили скромно, але в теплі та ситості. Іноді Ганна приносила додому залишки їжі — котлетку, шматочок хліба — усе, що не доїли діти.
Одного разу, повертаючись з роботи, Ганна зайшла до крамниці. Розплатившись, вона не помітила, як упустила гаманець із майже всією зарплатою. Дома, виявивши втрату, вона запанікувала: на що тепер жити? Миколі потрібні були нові черевики, а до зарплати — ще майже місяць. Ганна кинулася назад до крамниці. Продавщиця, повнолица жінка з невдоволеним виразом обличчя, буркнула: «Треба краще дивитися». Але потім простягнула записку: «Якось хлопець знайшов твій гаманець, залишив адресу».
Ганна, не звертаючи уваги на грубість, вибігла з крамниці. Адрес виявився недалеко. Вона постукала у двері квартири на першому поверсі старого будинку. Відчинив молодий хлопець з добрими очима. «ДобГанна почувкувала, як щось тепле розлилося у грудях, коли він посміхнувся і сказав: “Ваш гаманець чекає на вас “.
