Цієї ночі Олена не могла заснути. Було вже далеко за північ, годинник тихо вистукував кожну хвилину. Сама жінка вже давно забулася, що таке тиша та спокій. Сон не приходив, бо в голові було занадто багато тривожних думок. Її чоловік Славко знову не прийшов ночувати. Вона давно перестала хвилюватися про свого чоловіка. Натомість боялася за власних дітей.
Вона б уже давно покинула цього п’яницю й переїхала з дітьми до своїх батьків, якби не свекруха.
Віра Миколаївна мила добра жіночка, що не раз рятувала свою невістку від власного сина. Така тендітна та ніжна, вона точно не зможе дати відсіч цьому тирану та поставити його на місце. Що ж тепер з нею буде? Сама вона тут точно не виживе, але й дому свого не покине.
«Ранок вечора мудріший» подумала стурбована жінка й спробувала заснути. Під ранок її розбудив якийсь гуркіт. Слава так набрався, що не зумів навіть доповзти до ліжка. Звалився біля самих дверей. Його повернення зробило Олену більш твердою у своєму рішенні нарешті піти з цього дому.
Вона швидко піднялася й похапцем почала збирати свої й дитячі речі. Олена була настільки стривожена, що не одразу помітила свекруху, яка мовчки спостерігала за нею й онуками. Коли старенька зрозуміла, що тут відбувається, кинулася до невістки й стала благати:
–Донечко моя люба, не покидай мене! Не губи старої жінки! З ним я пропаду, він зі мною точно щось зробить .
В Олени серце розривалося через цю бідолашну мати. Віра Миколаївна за весь цей час стала їй найближчою та найріднішою людиною. Невістка розуміла, що свекруха каже правду. Якщо вони з дітьми підуть, то не довго залишиться мамі жити на білому світі.
В Олени більше не було сил. Що робити далі зі своїм життям вона просто не знала, але точно розуміла, що у неї на прийняття рішення є всього лишень кілька хвилин.
