Коли я побачила Олену через багато років — у парку, з дитячим візочком — серце затремтіло. Спокійна, гарна, з прямим поглядом, вона немов і не змінилась. Але в її очах з’явилась якась особлива ніжність, глибина… Заговорили, як колишні однокласниці, хоча в школі майже не спілкувались. І раптом вона промовила:
— Хочеш, розповім, як я усиновила доньку чоловіка, кого обрав не мене?
Я слухала й не відривалась.
— Це було шість років тому, — почала Олена. — Мені щойно виповнилось двадцять три, я поїхала у відрядження на Полісся, працювала в будівельній фірмі. Борис був водієм у тій компанії. Два роки старший, усміхнений, з завжди замазаними руками і добрими очима. Ми часто стикалися — на об’єктах, у машині, між поїздками. І ось одного разу, після довгої розмови, я зрозуміла — все, пропала. Мені вистачило одного дня, щоб усвідомити: такого чоловіка я шукала все життя.
Коли відрядження скінчилось, ми обмінялись номерами. Він не подзвонив. Тиждень, другий — мовчання. Тоді я набралась сміливості й зателефонувала сама. Домовились зустрітися у його місті. Він обіцяв відвезти мене в Карпати… Я була на сьомому небі від щастя. Ми гуляли, пили каву у маленькій кав’ярні й просто говорили. Здавалось, ніщо нас не розлучить.
А потім — знову мовчання.
Я дзвонила, писала, але він ніби розтанув. Я не могла зрозуміти, що сталося. Біль душив мене, але я не складала рук. Через тиждень взяла вихідний і поїхала до його села. Знайшла його дім, постукала. Він вийшов — спантеличений, втомлений і… далекий.
— Пробач, — сказав він. — У мене є дівчина. Ми тоді були на межі розриву, я думав — все, але… ми помирились. Наше весілля через місяць. Вона проти того, щоб ми спілкувались.
— Я зрозуміла. Щастя вам…
Я пішла, ледве стримуючи сльози. Потім вже не стримувалась — плакала вночі, на роботі, у транспорті. Він снився мені щовечора. Я розмовляла з ним уві сні, розповідала, як люблю, як чекаю. Не могла дивитися на жодного чоловіка. Для мене їх не існувало. Я все чекала… чекала, що доля дасть мені ще один шанс.
Минуло три роки.
Одного разу у стрічці соцмереж я натрапила на його профіль. Рука дріжала, коли я набирала повідомлення. Нічого особливого — просто «Привіт, як справи?». Відповідь прийшла майже одразу. Він не приховував: дружина померла від хвороби, залишивши йому дворічну доньку. Борис був збитий з пантелику, сам виховував дівчинку.
Я не знала, що відповісти. Просто написала: «Приїжджай із донечкою до мене в гості. Провітритесь».
Вони приїхали.
Маленьку звали Софійкою. Вона одразу потягнулась до мене — простягала рученята, кликала «мамо», ховалася за мої ноги. Борис ніяковів, просив вибачення, казав, що вона рідко йде до чужих. А я не відчувала себе чужою. Я дивилася на цю дівчинку — і серце розривалось. Я полюбила її з першого погляду.
Ми почали листуватись, бачитись. Софійка з нетерпінням чекала моїх візитів. А Борис… не робив кроків назустріч. Дивився обережно. Я не наполягала. Просто була поруч.
Одного разу він сказав:
— Ти ж їй чужа. Тобі ж не важко?
— Вона мені рідна, Борисе, — прошепотіла я й заплакала. — Я люблю її як свою…
Через три місяці ми жили разом. Спочатку як друз… А ще за рік я офіційно стала її мамою – і з тих пір ніколи не пошкодувала цього кроку.
