Доньку моєї сусідки звуть Валентина. Вже декілька років минуло з того дня, як вона закінчила економічний університет. І дівчинка розумна, і спеціальність гарна, а от з роботою постійно якісь проблеми. Тільки влаштується на якусь, звикне, облаштується і – бац!, знову на обліку в центрі зайнятості стоїть.
Це все відбувалося циклічно і якось я вже не витримала, запитала прямо:
– Валю, а чому ти постійно ті роботи змінюєш і ніде не затримуєшся? Це ж, виходить, живеш на виплати по безробіттю.
На що сусідка їй відповіла з усмішкою:
– Ну, так виплати приходять, а працювати то не треба.
Потім Валя переїхала в інше місто, там познайомилась із парубком, з’їхалась з ним, але на роботу так і не спішила виходити. Коли пара дізналась про вагітність, то вирішила побратися, щоб дитина народилась в шлюбі. Дівчина думала, що після народження малюка зможе отримати непогану фінансову підтримку від держави, та от не змогли вони зібрати всі необхідні документи і весь «геніальний план» Валентини обрушився.
Після довгих походів по різних державних установах, вона зрозуміла, що потрібну довідку так і не роздобуде. Тому довелося миритися з тим, що отримуватимуть вони мінімальні грошові виплати.
Не минуло досить багато часу, щоб Валя зрозуміла: грошей їй катастрофічно не вистачає. І це вже вона врахувала тільки найелементарніші витрати. Про якісь розваги і мова не йшла. Та от підробляти знову ж таки не пішла. Почала телефонувати всім родичам підряд і вимальовувати жахливу картину життя немовляти.
Всі перейнялись ситуацією і кинулися перераховувати молодій мамі кошти. Дехто навіть продукти привозив. Голова сімейства влаштувався на ще одну роботу, щоб забезпечити своїм рідним щасливе майбутнє. Але така напруга, втома ні до чого доброго не призвела. Тарас потрапив у лікарню, а Валя почала знову «збирати данину» по родичах. Так і жили якось місяців з шість.
Нещодавно забрала малюка і переїхала до мами. Тепер відчуває себе там, як у Бога за пазухою. Я знову ж не витримала і полізла до неї із незручними питаннями щодо чоловіка, який досі лежить в лікарні. Хто ж його там навідує, піклується? На що жінка мені відповіла:
– Так він у нас уже великий хлопчик. Мені краще за донькою приглянути, а Тарас якось сам там розбереться.
Мене ситуація ця страшить. Яка ж вона матір, якщо навіть не збирається працювати на благо дитини? Постійно шукає «халяву» і зневажає свого коханого чоловіка.
