Якось я повернулась з роботи додому та застала свою доньку Інну за дуже цікавою справою. Вона сиділа та збирала речі в сумки. Я не зрозуміла, що відбувається і, відповідно, запитала в доньки про це.
– Матусю! Я вже доросла, а тому переїжджаю жити до Ігоря!
– Що за Ігор? Хто він такий? Чому ми не знайомі навіть, а ти вже переїжджаєш до нього? І за які гроші жити будете? А головне де? – схвильовано запитувала я.
– Мам, заспокойся, все добре. Ми з ним зустрічаємось і дуже сильно кохаємо одна одного. Тим більше, я вже доросла!
Ну що ж я пороблю? Інні вже вісімнадцять і вона справді вже доросла. Хоче самостійного життя – то нехай спробує. Не буду ж її насильно біля себе тримати і в квартирі замикати.
Так, було не дуже приємно, адже я не очікувала, що донька ось так різко подорослішає та залишить мене, але я до цього, зрештою, готувалась. Колись вона мала піти у вільне плавання та стати самостійною. Але якщо вона вже хоче жити самостійно, то має розуміти, що самостійність – це не просто з хлопцем з’їхатись.
Я не зважала на ту техніку, яку забрала Інна. Я блендером тим давно не користуюсь, та й тостером також. Замість останнього давно гриль використовую.
Донька поїхала. З сумками їй допоміг той самий Ігор, який вже чекав на неї в під’їзді. Ми привітались, він представився, а я попросила добре ставитись до моєї Інни. І вони пішли.
Було перші дні дуже незвично та навіть нудно, але я не здавалась та вирішила, що зроблю генеральне прибирання, а потім вирішила переобладнати кімнату доньки на кабінет.
Знайшла гарні меблі, зробила перестановку та трохи поправила деякі деталі. Але ліжко не забирала. Бо як повернеться, то має мати де спати.
Через тиждень мовчання Інна таки зателефонувала. Але не тому, що скучила, а тому що її цікавило, чи буду я продовжувати платити їй за навчання.
– Іннусю, ти ж сказала, що вже доросла і хочеш самостійно жити, а самостійне життя – це ще й відповідальність. Тож за навчання ти маєш тепер сама собі платити.
– Оу… Ну круто, мам. Дуже дякую!
Образилась. Ну нічого, їй потрібно по трохи ставати дорослішою. Це ж не тільки свобода, а й велика відповідальність за саму себе. То ж буде це їй уроком. Ну а ще поміняла я замок в будинку. Я ключі загубила, а тому вирішила краще замінити замок, ніж хвилюватись весь час. А як Інна захоче повернутись, то дам їй дублікати.
Пройшло так три тижні. Через цей час, коли я вчергове поверталась з роботи додому, я побачила, що перед квартирою сидить моя Інна. З сумками та вся заплакана.
– Доню! Сонечко моє! Ти чому мені не зателефонувала? Я ж би одразу відпросилася з роботи! – схвильовано зойкнула я.
– Мені соромно було дуже… Вибач, матусю! – почала ревіти Інна.
Ми зайшли квартиру. В обох очі мокрі. Заспокоївшись, Інна розповіла, що Ігорю двадцять вісім років і він запропонував переїхати до нього. Але виявилось, що живе він зі своєю мамою. Коли я сказала, що платити за навчання не буду, то Інна запитала про оплату науки в Ігоря.
Він ж дуже хотів жити з молодою дівчиною, але не хотів допомогти своїй коханій. А на що він розраховував, бажаючи жити з безробітною студенткою? Лише на молоді розваги та любощі?
В підсумку Інна повернулась додому. Блендер і тостер нереалізована свекруха забрала собі, сказавши, що це оплата за три тижні проживання.
Ось така от історія сталась з моєю Інною, яка дуже швидко та різко захотіла стати дорослою.
