Одного осіннього дня нова машина зупинилася біля будинку для престарілих людей, де я працювала. Цього разу донька привезла свого старенького батька. Вона нічого не пояснила йому. Попросила мене це зробити. Терпіти не можу таких, як вона. Це ж так підло! Я не знала, як пояснити. Адже це ще одна нещаслива й сумна історія!
Наші погляди зустрілися. Старий дивився на мене здивовано. У його очах я бачила неспокій від нерозуміння ситуації. Дідусь виявився дуже привітним та добрим чоловіком, тільки в його очах можна було прочитати неймовірний сум.
У мене ніколи не було тата. Але я завжди мріяла про нього і уявляла, яким би він міг бути. Душею я дуже прикипіла до Михайла Антоновича. Часто заходила до нього, заносила смаколики, говорила з ним про те, про се. Кожного разу, коли я була на зміні, я пропонувала дідусеві прогулятися сквером, що розташовувався біля нашого закладу. Михайло Антонович виявився людиною розумною, цікавою, адже раніше працював в університеті викладачем філософії.
Донька покинула старенького, він їй не був потрібним. Як могла та жінка залишити свого рідного батька без уваги й тепла, яких йому так бракувало тут? Я б ніколи не вчинила так зі своїм татом, якби він був у мене.
Михайло Антонович ділився зі мною своїми думками. Він щиро чомусь вірив, що Евеліна, його донька, приїде і забере його. Та вона майже не приїжджала. За чотири місяці була лише два рази. Пояснювала: дуже зайнята.
Був у старенького ще й син. Тільки жив він далеко, десь у районах Сибіру.
Сьогодні у дідуся був ювілей. Йому виповнилося вісімдесят. Він цілісінький день просидів біля вікна, виглядаючи доньку. Був упевнений: вона не забула, обов’язково приїде. Та Евеліна не приїжджала.
Під кінець зміни я зайшла до дідуся. Купила йому торт. Заварила чай, посиділи разом, поговорили. Старенького наче й покинули тривожні думки. Наближався вечір, але у його душі жевріла надія, що Евеліна приїде. Я, чесне слово, знаючи, що цього не буде, горіла душею зателефонувати їй.
Моя зміна закінчилася. Я поверталася додому. На східцях мене ледве не збив статний чоловік. На вигляд йому було близько п’ятдесяти років. В руках він тримав шикарний букет хризантем.
– Ой, вибачте! Поспішав дуже. Боявся не встигнути. Не підкажете, де можу знайти Михайла Антоновича?
– Підкажу. А Ви йому хто?
– Син його…
Я ледве не заплакала. Додому йшла розлучена. Що ж – мрії таки збуваються. З Днем народження Вас, Михайле Антоновичу. У Вас сьогодні найкращий подарунок!
