На своїй роботі я була дуже поважною людиною та обіймала високу посаду. У мене було багато вишуканих нарядів та дорогоцінних прикрас. Моя донька Карина мала усе, що бажала. Чоловік теж багато заробляв.
Донька найпершою серед усіх дітей отримувала популярні іграшки та одягалася за останньою модою.
Ми проживали у двокімнатній квартирі та у мене була лише одна подруга Зоя, яка проживала по сусідству. Вона не могла похвалитися такими ж статками, як і ми, але я дружина з нею для того, щоб було з ким поспілкуватися.
У Зої було троє дітей, чоловік помер. Її діти були повною протилежністю Карині. Вони зранку до вечора за будь-якої погоди гуляли на вулицю. По коліна в багнюці щось там майстрували чи грали, але при цьому відчували велику радість.
Повертаючись додому відразу бігли обіймати свою маму, бруд залишався на підлозі та стінах, Зоя була вся вимазана в бруді, я тоді їй казала:
– Чому ти їм не робиш зауваження? Тобі ж потім це все прибирати!
А Зоя лише посміхалася та говорила:
– Хай насолоджуються дитинством, коли їм ще радіти безтурботному дитинству. Виростуть – буде що згадати.
А коли я виходила на вулицю, то бачилась ще з однією своєю сусідкою Іриною. Та жінка не могла мати дітей, вони з чоловіком доживали віку одні.
– Шкода мені тебе, Ірино, – постійно казала я, – доживатимеш віку на самоті, нікому буде й склянку води тобі подати. А от у мене донька моя гордість та опора. Краще б ти, поки була молода, взяла когось під опіку, от була б тобі в старості поміч.
Ірина не дуже засмучувалася від моїх слів та продовжувала займатися своїми справами.
Моя донька Карина молодець, вже навчається в університеті, вже й роботу знайшла. Шкода лише, що чоловік не дожив то цієї пори.
Коли я приходила в гості до сусідки Зої та ніколи не забувала наголосити їй яка у мене донечка молодець не те, що її діти прості робочі.
Сини сусідки працюють на будівництві, а донька продавчиня. Думаю, що немає чим пишатися. Зоя виправдовується, мовляв, їй не було за що вчити дітей, але тепер вони не мають майбутнього з такими професіями.
Як я не намагалася, Зоя була завжди задоволена тим як вона живе. Я не чула в її голосі ані краплі заздрості. Скільки я не хвалилася, скільки не розповідала про успіхи Карини, сусідка своє знає та щаслива від того, що має.
Роки йшли та ми з Зоєю почали старіти. Якось сталося так, що у сусідки виявили важку хворобу та Зоя потребувала постійного догляду. Її донька відразу приїхала та забрала стареньку маму до себе.
Коли я поділилася цією новиною з Кариною, донька з презирством відповіла:
– Так це ж потрібно з нею постійно няньчитися. А як вона не зможе за собою доглядати, то потрібно буде її мити, прибирати за нею. Це ж їй тепер потрібно купувати дорослі памперси… І цей запах… Фе!
– Але ж Зоя теж колись за ними прибирала, міняла підгузки, мила їх, доглядала за ними, ночей не спала, потім в усьому собі відмовляла та жила лише заради них, – відповіла я.
– Це інше, це маленькі діти, вони не так смердять, як старі люди.
Згодом Зою виходили та вона повернулася до нормального життя, повернулася додому та стала виходити на вулицю.
Така ж доля спіткала мене, мені стало важко ходити та я надіялась на допомогу доньки. Коли Карина приїхала, то я зраділа, що вона забере мене до себе та доглядатиме.
– Мамо, я знайшла місце, де тебе доглядатимуть. Там дуже хороший персонал та неймовірні краєвиди. До нас не можна, бо ми з чоловіком постійно на роботі, відпустка нескоро, та й нас місця немає. Тим більше, що скоро моя донька виходить заміж, то ми подумали поселити її у твою квартиру Ти ж не проти? – сказала Карина.
Я не могла повірити тому, що чую. Тобто мене в будинок для літніх людей відправляють, а в мою квартиру селять онуку з її новим чоловіком? Як так?
– Так я ж не займатиму багато місця та часу, я не хочу в туди, де мене доглядатимуть чужі люди… – раптом я відчула, як по моїх щоках покотилися сльози.
Та Карина була невблаганна. І тут я зрозуміла, що я чогось в цьому житті так і не зрозуміла.
