Коли мені було 32 роки у мене з’явився чоловік та син. Причому сину уже 9 років. “Як таке може бути?” – спитаєте ви. Зараз розповім.
Я довго дівувала. Ще від самого народження я дуже перебірлива. Та, знайшовши, у чергового свого хлопця якийсь недолік, відразу його покидала. Так я перебирала аж поки мені не виповнилося 32 роки.
Батьки казали, що я не зможу замінити матір майже дорослій дитині. Тим більше, що стільки часу я звикла дбати лише сама про себе. Подруги казали, що я божевільна, жартували, згадуючи всі казки, де згадується мачуха.
А як можна було не полюбити того чудового хлопця, він же син мого коханого?
Через деякий час я подарувала Валентину донечку, а Максимку сестричку. Збоку ми мали дуже щасливий вигляд. Максим з гордістю котив дитячу коляску перед собою, а позаду, взявшись за руки, йшли щасливі ми з Валентином.
Та тільки згодом коханий дозволив мені оформити опікунство над Максимом. На цей момент ми вже прожили разом аж чотири роки. Коли я запитала у чоловіка чому він так довго тягнув з цим питанням, то він сказав, що боявся, що я зникну з їх життя як і всі попередні жінки. Максим уже одного разу втратив свою маму через важку хворобу. Валентин не хотів, щоб він завчасно прив’язувався до мене.
Я спочатку сильно образилася. Як Валентин міг про мене таке подумати? Вони з’явилися в моєму житті тоді, коли я уже втратила будь-яку надію на те, що колись матиму сім’ю. Я сама боялася того, що вони зникнуть з мого життя, так само як і з’явилися.
Зараз донечка уже навчається в університеті, а Максим сам має сім’ю.
Але нещодавно з нами таке сталося, чого навіть у фільмах не побачиш.
Ми з Валентином проживаємо у селі та діти час від часу нас навідують. Одного разу я почула, як донечка Тетяна з Максимом сиділи на кухні та про щось говорили пошепки.
Тетяна сказала, що за нею вже декілька тижнів ходить якийсь чоловік. Вона його помітила нещодавно та стала боятися ходити одна в студентський гуртожиток. У мене всередині все аж похололо.
Я про все розповіла Валентину та ми вирішили поїхати з нею у місто та про все дізнатися.
Домовилися з донечкою що вона йтиме одна попереду, а ми будемо позаду так, що нас ніхто й не помітить. Хочу додати, що студентський гуртожиток знаходився в дуже моторошному місці, освітлення було слабким та на вулиці не дуже людно. Мені й самій там було страшно.
Причаїлися ми у закутку, як бачимо – той негідник хвостом причепився до Тетяни та йде за нею. От Валентин як вискочить, як кинеться до того негідника. А я тим часом викликала поліцію.
З’ясувалося, що правоохоронні органи давно чатують на того негідника, який переслідує молодих дівчат.
Добре, що він не встиг нічого нікому зробити. Поліція подякувала нам, що зловили того правопорушника, а ми звернулися до міської ради з проханням освітлити вулицю краще.
Максим дуже шкодував, що його тоді з нами не було, а то він би теж дав тому чоловіку на горіхи. Шкода, що сину тоді потрібно було їхати у термінове відрядження.
Валентин тоді собою так пишався:
– Є ще порох в порохівниці, хай знають як зачіпати моїх дітей.
Я щаслива, що у мене так дружня сім’я.
