“Доню, не думай лихого! Я не бездомний. Звати мене Василь Іванович. Я приїхав до своєї доньки… Важко про це говорити…”
До Нового року залишалося кілька годин. Всі колежи вже розійшлися по домівках, але Олену ніхто не чекав.
Щоб не йти на роботу другого січня, вона вирішила заздалегідь закінчити справи.
Додому вона ще встигне у холодильнику стояли салати, фрукти та пляшка шампанського, приготовані наперед.
Наряджатися було ні для кого. Хотілося швидше зняти туфлі на підборах і загорнутися в м’яку домашню одежу.
Якось так вийшло, що з Максимом вони розлучилися півроку тому, і розставання було настільки болючим, що Олена не поспішала шукати нових стосунків.
Їй було спокійно одній…
Максим намагався повернути її, дзвонив кілька разів, але Олена відмовлялася не хотіла починати все з нуля, адже добре знала: вони не пара.
Навіть думати про нього не хотілося минуле має залишатися в минулому.
Олена вийшла з автобуса. Ще кілька кроків і вона вдома.
Біля під’їзду на лавочці вона помітила похилого діда. Біля нього стояла маленька ялинка.
«Мабуть, до когось у гості», подумала вона.
Олена кивнула на привітання, але дід лише мовчки опустив очі.
Їй здалося, що в його погляді мелькнули сльози чи то було лише відблиск ліхтарів? Вона не стала замислюватися і швидко зайшла у під’їзд.
Надвечір підморозило, і Олена аж здригнулася від холоду.
Прийнявши душ, вона вдягла теплу піжаму, налила собі кави і підійшла до вікна.
Дивно, але старий все ще сидів на лавці.
«Вже більше години, як я вдома… До Нового року лише дві години. Якщо він у гостях, то чому досі тут?» не давало їй спокою.
Олена накрила стіл, запалила гірлянду на ялинці, але думки раз-у-раз поверталися до самотнього діда.
Ще через півгодини вона знову глянула у вікно він сидів нерухомо.
«А раптом йому погано? На такому морозі й замерзнути не важко…»
Не роздумуючи, Олена накинула шубу і вибігла надвір.
Підійшовши до лавки, вона сіла поруч.
Дід підвів на неї очі і відвернувся.
«Вибачте… У вас все гаразд? Ви вже давно тут сидите. На дворі холодно… Чи можу я вам чимось допомогти?»
Старий гірко зітхнув:
«Нічого, доню… Все гаразд, трохи відпочину і піду».
«Куди?»
«На вокзал. Додому».
«Так не годиться! Я не хочу зранку побачити вас замерзлим. Вставайте, будь ласка! Ходімо до мене. Зігрієтесь, а потім вирушите».
«Та ні…»
«Без відмов! Ходімо!»
Олена знала, що якби її подруга Наталя побачила її зараз, то аж очі вилупила б… Але Наталі тут не було, а залишати старого на морозі вона не могла.
Дід підвівся і взяв у руки ялинку.
«Можна взяти її з собою?»
«Звісно, беріть!»
У квартирі він скромно поставив ялинку в коридорі, роздягнувся.
Кожен рук давався йому з труднощами видно було, що він дійсно замерз.
Він сів на кухні, а Олена налила йому гарячого чаю. Довго грів руки, обіймаючи глиняну чашку, зробив кілька ковтків і підвів на неї очі.
«Доню, не думай лихого… Я не жебрак. Звати мене Василь Іванович. Я приїхав до доньки… Важко про це говорити…»
«З її матір’ю ми розійшлися багато років тому. Я провинився зустрів іншу. Закохався, як дурень, нічого навколо не бачив…»
«Спочатку ховався, але дружина дізналася про мене з Катериною. Почалися сварки, і одного дня я грюкнув дверима та пішов…»
«Доньці тоді було всього шість років. Спочатку я намагався допомагати, але Тетяна, моя колишня, була гордовитою не брала від мене ні копійки. Навіть аліменти відмовилася приймати. Казала, що сама виховає дитину.»
«Я пробував допомагати через своїх батьків, але вона й їм відмовляла! Ні і все!»
«Потім вона налаштувала доньку проти мене. Одного разу, коли я прийшов до школи, щоб передати їй подарунок, вона відвернулася і сказала, що я їй більше не батько…»
«Тоді я здався. Перестав приходити. Ми з Катериною поїхали з міста. Я намагався надсилати гроші, але їх завжди повертали. І я перестав…»
«Десять років тому ми повернулися. Моїх батьків уже не було, і ми оселилися в їхній хаті. Потім продали її, купили будиночок біля річки…»
«А два роки тому Катерина померла. І я залишився один…»
«Не знаю, навіщо сьогодні пішов до доньки… Не сподівався на прощення. Багато років не бачив її. Вона живе в тій самій квартирі…»
«Купив ялинку, прийшов… Але вона навіть не відчинила мені двері…»
«Я все розумію… Навіщо я прийшов? Що хотів побачити? Я для неї чужий…»
«Адже мені нічого не треба є хата, пенсія. Я б міг їй допомага
