Дорога до серця крізь бурі
Життя Оксани розсипалося, як пісочний замок. Після розлучення з чоловіком вона, зібравши уламки минулого, повернулася в рідне село на Вінниччині. Поряд була її опора — бабуся Ганна Іванівна, яка дуже любила Оксану та її сина Миколку.
— Миколка — вилитий батько, Павло, — з гіркотою говорила Оксана, поглядаючи на сина. — Лише він і залишився від того шлюбу, як промінчик сонця в темну ніч.
— Я ж тебе попереджала, не зв’язуйся з цим гулякою, — бурчала бабуся, хитаючи головою. — Одразу було видно: вітрогон, та ще й до чарки тягнеться. Якщо з молодості п’є, далі тільки гірше. А ти все твердила: «Кохання, кохання!» — наче глузду позбулася.
— Що тепер казати, бабусю? — важко зітхнула Оксана. — Будеш мені все життя це нагадувати? Зате є Миколка, і це головне.
— Не сумуй, моя ластівко, — бабуся обняла онуку, пригорнувши до себе. — Більше ні слова не скажу. Поглянь на себе: красуня, таких пошукати! Де він ще таку знайде, твій Павло? Дурень, і годі.
— У школі за мною полкласу бігало, — Оксана мимоволі поправила коси, — але зараз не до романів. Нікому не вірю. Усі спершу ласкаві, а потім… — вона махнула рукою.
— Не всі такі, як твій колишній, — заперечила Ганна Іванівна. — Ось, наприклад, Іванко. Пам’ятаєш, як він за тобою ходив? Хлопець золотий: працьовитий, без поганих звичок. І досі не одружений. Сам-самісінький, останній із ваших однокласників, хто ще вільний, — бабуся хитрОдного разу, коли Оксана вийшла в городок за хлібом, вона підняла очі й побачила, як Іванко стоїть назустріч, з букетом волошок у руках, і в його погляді було те, що вона не сміла надіятися побачити.
