**Шлях до серця крізь бурі**
Життя Олесі розсипалося, ніби пісочний замок. Після розлучення з чоловіком вона, зібравши уламки минулого, повернулася в рідне село на Волині. Поряд була її опора — бабуся Галя, яка дуже любила Олесю та її сина Олежка.
— Олежко — вилитий батько, Остап, — з гіркотою говорила Олеся, дивлячись на сина. — Єдине, що залишилось від того шлюбу, ніби промінь сонця в темряві.
— Я ж попереджала — не зв’язуйся з цим гулякою, — базікала бабуся, похитуючи головою. — Відразу було видно: вітрогон, та ще й до пляшки тягнеться. Якщо з молодості пиячить — далі буде гірше. А ти все твердила: «Кохаю, кохаю!», мов розум загубила.
— Та годі вже, ба, — зітхнула Олеся. — Будеш вічно мені це нагадувати? Зате є Олежко, і це головне.
— Не журися, доню, — обійняла її бабуся. — Більше не скажу й слова. Подивись на себе — красуня, яку ще пошукати! Де ще такий Остап такую знайде? Дурень він, і точка.
— У школі за мною півкласу бігало, — несвідомо поправила коси Олеся, — але зараз не до романів. Нікому не вірю. Спочатку всі такі ласкаві, а потім… — махнула рукою.
— Не всі такі, як твій колишній, — заперечила бабуся. — Ось, наприклад, Юрко. Пам’ятаєш, як він за тобою колись увивався? Хлопець золотий: працьовитий, без шкідливих звичок. І досі не одружений. Останній із вашого випуску, хто ще вільний, — хитро прижмурилася бабуся.
— Ой, ба, не починай, — відмахнулася Олеся. — Не хочу ні про кого думати. Треба Олежка до школи готувати, дім до ладу приводити. Батьки, як поїхали в місто за мною, так там і залишились. Тепер я тут господарка. І тобі допомагати треба…
— Допомагати — це добре, — кивнула бабуся, — та я не поспішаю. Обживайся спершу сама. А я що? Жива, бігаю, сімдесят років — не вирок. Дивитись на тебе й Олежка — уже щастя. А батьки твої не покинуть, допоможуть. Може, на пенсію сюди повернуться. Ось і житимемо разом: ви у великому домі, а я у своїй хатці поруч.
— Ох, ба, ти у нас квочка, — обійняла її Олеся і чмокнула у щічку.
— А про Юрка все ж подумай, — легенько ляснула її по плечу бабуся. — Такі, як він, на дорозі не валяються.
Олеся вже третій місяць освоювалася в селі. Юрко, місцевий тракторист, не спускав з неї очей. Він, як і бабуся Галя, вважав її шлюб помилкою, від якої досі не відійшла. Коли й як вони з бабусею домовилися — тільки Богу відомо, але тепер то в магазині, то на пошті постійно збігалися. Бабуся пошепки ділилася з ним новинами про Олесю й Олежка, жалілася, що онука досі самотня.
Юрко червонів, зітхав, але боявся знову почути «ні». Бабуся, бачачи його вагання, підбадьорювала:
— Вона змінилася, Юрку. Багато зрозуміла. Краса — не головне, з лиця води не питимуть. А ти для життя — саме те, що треба: надійний, господарський, турботливий…
— І не красень, — усміхнувся Юрко, але одразу посерйознішав. — Я досі її люблю, Галино. Усі ці роки тільки про неї й думав.
Бабуся просльозилася й пообіцяла допомагати.
— Тільки не поспішай, сину. Не тисни на неї. Вона ще не відійшла, півтора року — це небагато. Дай їй час, — наставляла вона.
— А якщо хтось інший її забере? — занепокоївся Юрко. — Я вже одного разу її впустив. Не хочу знову. Зроблю все, щоб вона була моєю.
— Тоді слухай мене, — хитренько посміхнулася бабуся. — Допомагай по господарству, але ненав’язливо. Почуття не виказуй, тримайся стримано. А там побачимо.
— Оце так психолог, Галино! — засміявся Юрко. — Точно спрацює?
— Ще й як! — запевнила бабуся. — А я за тебе словечко вкину. Але гляди: якщо образиш її — мені серце розіб’єш.
Юрко кивнув, і на душі у нього потеплішало, ніби він уже отримав благословення й згоду Олесі.
Весна розквітала. У садах і городах чорніли перекопані грядки, на яких важко ступали граки. Одного ранку Олеся почула рев трактора біля хати. Вискочивши у двір у капцях, накинувши старий светр, вона скрикнула:
— Юрко, що це? Кому це? — вона дивилася на кузов, повний торфу.
— Тобі, кому ж! — буркнув Юрко, зіскакуючи з трактора. — Бабуся замовила. Сказала — привезти, і точка. Відчиняй ворота. Та стій, ти чого в капцях? Іди, вдягнися, а то застудишся! — сам відчинив ворота, акуратно заїхав у двір і звалив торф біля паркану.
— Скільки я тобі винен? — Олеся потягнулася за гаманцем.
— Нічого не винен. Бабусі, як пенсіонерці — безкоштовно. Ховай гроші, — відрізав Юрко, кинувши на неї погляд, і поїхав.
Наступного дня його молодший брат, старшокласНаступного дня його молодший брат, старшокласник Іванко, розкидав торф по городу, теж не взявши ні копійки, а Олеся лише сміялася, прикидаючись сердитою: “Ви, хлопці, мене зовсім зіпсували”.
