Оксана поспішала додому. Вже десята година вечора, так хочеться швидше опинитися вдома, повечеряти та лягти спати. Сьогодні вона дуже втомилася. Чоловік уже вдома, вечеря готова, син нагодований.
Оксана працювала в невеличкому перукарні, і сьогодні була чергова. Поки прибрала все після роботи, ввімкнула сигналізацію, замкнула двері — от і затрималася.
Дорога додому пролягала через невеликий скверик. Там зазвичай тихо та спокійно. Удень на лавочках сидять бабуси, а ввечері нікого немає, та й світло горить — не страшно.
Але сьогодні одна з лавок не була пустою. Тісно притулившись один до одного, на ній сиділи діти — хлопчик років дев’яти й дівчинка приблизно п’яти років. Оксана сповільнила крок і підійшла до них.
— Чого ви тут сидите? Вже пізно! Ходімо додому!
Хлопчик уважно подивився на неї, погладив дівчинку по голові й міцніше притиснув до себе.
— Нам нема куди йти. Нас вітчим вигнав.
— А мама де?
— З ним. П’яна.
Оксана довго не вагалася.
— Уставайте, підемо зі мною. Завтра розберемося.
Діти нерішуче піднялися. Вона взяла дівчинку за руку, а другу простягнула хлопчику.
Так вони й дійшли до її дому. Вона все пояснила чоловікові та тринадцятирічному синові. Вони, знаючи її доброту, не багато говорили, а показали дітям, де можна вмитися, і посадили за стіл. Голодні діти, хоч і несміливо, але з задоволенням з’їли все, що їм дали.
Потім Оксана пішла до сусідки, у якої донька ходила до першого класу, і попросила для дівчинки одяг. Виявилося, що речей знайшлося багато, адже в кожній родині після підрослої дитини лишається чимало речей.
Оксана викупала Марійку, так звали дівчинку, одягнула її в чисте, а хлопчик, Тарасик, сам помився і також переодягнувся в чистий одяг, що лишився від її сина.
Вона поклала їх разом у вітальні на дивані, адже дівчинка ні на хвилину не відходила від брата, а він то й діло обіймав її й пригортав до себе.
Змучені й нагодовані діти швидко заснули на чистій постілі. Оксана відправила сина спати, а сама з чоловіком ще довго тихо розмовляли, що робити далі.
Вранці вона прокинулася рано. Проводила чоловіка на роботу. Їй самій потрібно було на другу зміну.
Діти прокинулися. Вона нагодувала їх сніданком і вирішила відвести додому. Їхнє випране й висохше за ніч одяг вона склала у пакет і віддала із собою.
Діти привели її до будинку, що був зовсім недалеко. Квартира на третьому поверсі виявилася незамкненою. Діти зайшли і зупинилися біля порога. Оксана стала поруч. Їй хотілося подивитися цій жінці в очі, запитати, про що вона думала всю ніч, коли дітей не було вдома.
Із кімнати вийшла ще молода, але зневажена на вигляд жінка з великим синцем під оком. Вона байдуже подивилася на дітей і сказала:
— О… Повернулися… А це хто?
— Це тітка Оксана. Ми в неї ночували.
— О… Добре.
І пішла назад у кімнату. Оксана була в шоці. І це мати?!
Але раптом жінка повернулася й сказала:
— Підем на кухню.
Оксана пішла за нею. Як не дивно, у будинку було дуже бідно, але чисто. Ніде нічого не валялося, посуд був вимитий, підлога також не була брудною. Та й халат на ній був чистий, хоч і старий, з відірваними ґудзиками.
— Сідай.
Оксана сіла. Жінка сіла навпроти, подивилася на неї побитим оком і запитала:
— У тебе діти є?
— Так, син, тринадцять років.
— Слухай, якщо зі мною щось станеться, не покидай моїх дітей, подивися за ними. Вони хороші.
— А ти? Ти збираєшся їх кинути?
— Я вже не можу зупинитися. Пробувала не раз. Та й він не дасть.
Вона кивнула у бік кімнати, звідки лунало хропіння.
— Звернися до поліції!
— Зверталася. Посидить 15 діб, прийде і ще сильніє побиє. Та й без горілки я вже не можу. П’ю щодня. А він виганяє дітей з дому. Він не їхній батько.
— А батько де?
— Утопився, коли Марійці виповнився рік. З того часу й п’ю.
— Не працюєш?
— Мила підлоги в магазині. На минулому тижні звільнили за прогули.
— А він?
— Підробляє. Якось викручуємося.
Вона уважно подивилася на Оксану й ще раз попросила:
— Якщо щось станеться, не покидай їх, будь ласка. Я бачу, ти добра. Хоч у дитбудинку їх відвідуй.
Оксана підвелася і пішла до дверей. Її голова відмовлялася сприймати цю ситуацію. Вона була приголомшена цією проханням.
Діти вийшли проводити. Підійшли обоє й обійняли її. В Оксани полилися сльози. Вона швидко витерла її й сказала Тарасикові, що він знає, де її шукати. Повернулася і вийшла. Опинившись на вулиці, вона дала волю сльозамРоки минали, і у домі Оксани завжди лунав сміх трьох дітей, які знайшли справжню родину та щастя.
