Дорогая свекрухо, запрошую вас на наш розлучення!
Коли син розчинив двері своєї київської квартири, Ганна Степанівна, переступивши поріг, з тривогою в голосі запитала:
— Ти сам?
— Так… — здивовано відповів Максим.
— А де Олеся?! Вже пішла? Кінець? — голос свекрухи тремтів від хвилювання.
— Мам, про що ти? — Максим знизав плечима, не розуміючи її запитань.
— Значить, я запізнилась… — Ганна Степанівна важко зітхнула, пройшла у вітальню і сіла на край дивана, наче боячись зайняти забагато місця. — Пізно приїхала…
— Мам, що трапилось? — Максим насторожився, відчуваючи, як у грудях прокидається тривога.
— А ти хочеш сказати, що все гаразд?! — вона кинула на нього підозрілий погляд, наче ховав якусь страшну таємницю.
— А що, хіба щось не так? — Максим розгубився.
— Сину, поясни мені зараз же, що це за маячня?! — Ганна Степанівна зарилась у торбинку, дістала звідти листівку з пожовклою трояндою і рішуче сунула її синові. — Вранці знайшла це в поштовій скриньці. Запрошення на розлучення!
Максим узяв листівку, пробігся очима по тексту, виведеному акуратним почерком: «Дорогая свекрухо, запрошую вас на наш розлучення! Ваша невістка Олеся». Він завмер, не вірячи очам.
— Мам, ти серйозно думаєш, що це правда? — спитав він, намагаючись заглушити паніку.
— А може, я сама собі це написала?! — Ганна Степанівна розвела руками, її голос дрижав від образи.
— Ні, просто… Олеся? Невже?
— Хто — Олеся?
— Ну, твоя невістка ж…
— Максиме, годі крутити! Розказуй, що відбувається! Ви що, до розлучення дійшли? Ви ж і року разом не прожили! Де вона зараз?
— Мам, заспокойся, все нормально. Олеся на роботі… мабуть. Вранці все було як завжди. Це, мабуть, жарт. Через борщ, напевно…
— Жарт? Через борщ?! — Ганна Степанівна глянула на сина так, наче він зовсім зʼїхав з глузду. — Ти хочеш сказати, що через борщ можна так жартувати?!
— Ну так, через борщ, — Максим ніяково почухав потилицю. — Вона вчора вперше зварила. Ну, я сказав, що… не дуже вийшло. Не як у тебе.
— І що далі? — свекруха прищурилась, відчуваючи, що історія набуває несподіваного повороту.
— Вона розлютилась, хотіла вилити. А потім заявила, що більше нічого готувати не буде, поки я все не зʼїм. Ну, я й відповів, що подамо на розлучення, якщо вона відмовиться варити. Жарт же…
— Жарт?! Ти сказав їй про розлучення — жартома?! — Ганна Степанівна зірвалась з дивана, очі її палали.
— Ну, я потім пояснив, що поспішно, але сварка вже розпалилась…
— Годі, синку, весь у батька! — вона рішуче рушила на кухню. — Де той борщ? Неси сюди!
— Навіщо? — Максим збентежився, ідучи за нею.
— Будемо їсти. Зрозумів?
— Мам, він невкусний…
— Я тобі зараз покажу «невкусний»! На кухню, швидше!
Ганна Степанівна знайшла каструлю, поставила на плиту, запалила газ.
— Іди сюди! — її голос звучав як команда полковника.
— Мам, ну… — Максим спробував відмовитись, але змовк під її поглядом.
— І ще — принеси ключі від квартири!
— Навіщо? — він завмер.
— Принеси, кажу!
Максим, похиливши голову, приніс ключі. Мати тут же заховала їх у кишеню старої куртки.
— Сідай за стіл! — наказала вона, розливаючи борщ по тарілках.
Вона перша взяла ложку і почала їсти, не відводячи очей від сина. Максим неохоче послідував її прикладу.
— І це ти називаєш невкусним? — Ганна Степанівна підняла брову, доїдаючи свою порцію. — Нормальний борщ!
— Ну, у тебе все одно краще… — пробурчав Максим.
— У мене тридцять років досвіду! А твоя дружина тільки вчиться! Швидше беріть ложку і їжте, поки не охололо!
За столом запанаувала мовчанка, лише ложки дзвеніли. Коли Максим закінчив, він простягнув руку:
— Мам, усе. Давай ключі.
— Не дам, — Ганна Степанівна лукаво посміхнулась. — Спочатку виконай завдання.
— Яке ще завдання? — він остовпів.
— Ось яке. Он на полиці лежить книга «Українська кухня для всієї родини». У неділю ми з батьком прийдемо до вас. І ти, мій любий, особисто приготуєш три страви звідти!
— Я?! — Максим аж поперхнувся. — У мене ж дружина є!
— Ні-ні, сину. Дружина твоя хіба що цибулю поріже. Все інше — на тобі. А я похвалю її борщ. А ти… Розлучення, бачиш лиш! Хочеш, як я з твоїм батьком, — проживи з дружиною двадцять років, тоді й поговоримо!
— Зрозумів… — буркнув Максим.
— І без виправдань! А якщо спробуєш відмовитись — батько з тебе всі шкури зніме. Ти ж знаєш, як він любить гарно поїсти…
Ганна Степанівна встала з-за столу, кинувши на сина останній суворий погляд. А в душі її бушувала буря: як вберегти цю молВона вийшла з квартири, залишивши сина з думкою про те, що справжнє щастя — це коли ти вчишся терпінню та вдячності за те, що маєш.
