Я дуже люблю літні канікули, бо тоді я їду до дідуся та бабусі у село. Там я побачу усіх своїх друзів, яких не бачила цілий рік. Це найкращий час у році, коли можна їсти досхочу овочів, ягід та фруктів, гуляти на вулиці цілий день. На це літо ми маємо дуже багато планів, які склали ще минулого літа. Батьки привезуть мене в суботу, щоб мати змогу залишитись на ніч, в неділю вранці повернуться додому.
Коли ми вирушили в дорогу, я думала хто з друзів вже приїхав, а хто ще ні. Але я тоді ще не знала, що в селі я зустріну нового друга.
Після приїзду до бабусі з дідусем я навіть речі свої не розбирала та не обідала, відразу побігла до друзів. Мені було цікаво дізнатися що в них нового та як у них пройшов той час, що ми не бачились. Майже всі вже були в селі, ми зібралися дружною юрбою та попрямували на нашу улюблену галявину, оминули міст через маленьку річку, милуючись красою сільської природи.
На нашу галявину мало хто ходить, ми зібрали квіти, розповіли як у кого минув навчальний рік та дорогою додому я побачила, що біля річки щось ворушиться. Ми підійшли ближче та побачили, що це кошеня, воно було повністю мокре, його якимось чином викинуло на берег. Як воно могло тут опинитися? Я швиденько закутала його у свою футболку та побігла додому. Моє серце дуже швидко билося та я переживала за те, щоб бабуся з дідусем погодились його залишити.
Мої друзі теж виявили бажання забрати собі котика, але я нікому його не дала. У бабусі та дідуся раніше був котик Маркіз, я з ним гралася коли приїжджала, але коли я приїхала цього літа, його ніде не було. Бабуся сказала, що його вже немає в живих. От вони зрадіють, коли я принесу їм кошеня! Вони обов’язково його полюблять, ба я його вже полюбила.
Коли мама з татом побачили котика, то сказали віднести його туди, де я його взяла. Але бабуся сказала, що я правильно зробила, що принесла тваринку додому. Буде їм потіха на старості років. Та й в селі без кота ніяк. Хоч у них в домі не водяться миші, все ж вони звикли, що у них вдома є домашня тваринка. Маркіз жив з ними понад як 10 років. Вони сумують за Маркізом, а цей котик допоможе їм забути про їх втрату.
Потім ми стали думати що було до того як я його знайшла. Невже хтось хотів таким чином спекатися тварини? Це ж так жорстоко.
Літо пролетіло наче одна мить. Котик, якого назвали Васьком, дуже швидко ріс та ходив за мною слідом. Я думала як же я буду без нього. Чи зможу я залишити самого? Певно що ні. Бабуся бачила, що я чимось заклопотана:
– Може, ти хочеш забрати Васька з собою? Він до тебе так прив’язався, коли ти поїдеш, то він буде за тобою сумувати.
– Я не проти, але мама з татом будуть проти…
– А ми спробуємо їх переконати.
До початку навчання залишався тиждень та батьки приїхали за мною. Я стала просити, щоб батьки дозволили забрати з собою котика, але мама була категорично проти. Бабуся почала переконувати маму.
– Від нього буде багато шерсті, це ж зайві клопоти.
– Я сама буду за ним прибирати, доглядати за ним, годувати.
Батько сказав, що він колись теж хотів мати вдома котика, але йому не дозволили, то хай у мене він буде. Мама погодилась та Васько поїхав з нами.
