Дощ іде до щастя
Після спекотного літа настала холодна і пронизлива осінь з пронизливими вітрами та нескінченними дощами.
По дорозі додому, втомлена від вітру та набридливої мряки, Соломія зайшла до магазину, щоб перепочити від негоди та купити щось на вечерю. Тут було тепло, світло та сухо. Вона повільно йшла між полицями, розглядаючи упаковки.
Соломія набрала цілий кошик продуктів. У овочевому відділі взяла лимон і гроно винограду. Уявила, як сяде з ногами на м’який диван перед телевізором, питиме гарячий чай з лимоном, відщипуватиме стиглі ягоди та кластиме їх у рот. А може, вип’є трохи вина, щоб швидше зігрітися.
Вона зупинилася біля полиці з ковбасами та сосиками, роздумуючи, що обрати. Зараз вона з’їла б і те, й інше. Зранку й макової зернинки в роті не було. Соломія ковтнула слину й простягнула руку до ковбаси — її не треба варити. Її пальці торкнулися чиєїсь руки, яка також тягнулася до того самого батону.
Вона відібрала руку, обернулася й побачила поруч високого гарного чоловіка. Модна стрижка чорного волосся з ледь помітною сивиною на скронях, карі очі, повні губи. І ще в чорному пальто. Все, як вона любить.
— Вибачте, — сказав чоловік, усміхнувшись білосніжними рівними зубами.
«Голлівуд відпочиває. Немов із глянцевого журналу. Невже такі ходять у звичайний «АТБ» за ковбасою?» — подумала Соломія. Її кинуло в жар від усмішки красеня. Вона ледве відвела від нього погляд і відійшла від полиці. «Витріщилася, як коза на нові ворота», — доганила себе, йдучи до каси.
Побачила своє відображення у вітрині з напоями й зжахнулася. «Господи, яка розкуйовджена. Що він подумав про мене? Та яка різниця. Де він, а де я». Вона виклала продукти на стрічку. Хтось поруч поклав те саме, і навіть ковбасу.
Мабуть, вона занадто довго дивилася на чужі покупки, бо порів почулося:
— У нас з вами однакові смаки, не знаходите?
Соломія знову побачила красеня й його усмішку.
— До чого тут смаки? Звичайний набір продуктів. У половини покупців такий самий, — сказала вона й відвернулася, згадавши, що виглядає як мокра курка.
— Так, справді, — погодився він.
«Я вся звітрена, а він ніби тільки з перукарні вийшов». Вона уявила, які пружні й м’які у нього на дотик волосся — і одразу ж зупинила себе. «Побачила гарного — й слюнки їй покотилися? Закатай губу. Він не для тебе».
Соломія склала продукти в пакет, розрахувалася й, змусивши себе не дивитися на красеня, пішла до виходу. На вулиці порив вітру вдарив у лице, ніби помстився за втечу в укриття. Вона й забула, яка погода назовні. Ззаду відчинилися двері.
— Так, не погода для прогулянок. Ви тут поруч живете? — спитав чоловік, що вийшов слідом.
— А що? — насторожилася Соломія.
— Просто я на машині, міг би підвезти вас.
Вона не знала, що відповісти. «Напевно, знає, як діє його краса на жінок. На ман’яка не схожий», — думала вона. «А ти бачила багато ман’яків у житті?» — спитав внутрішній голос. «Це перший», — зізналася Соломія. «І що, не сядеш? Підеш під дощем майже зупинку? Не будь дурною, погодься, поки він не поїхав», — наполягав внутрішній голос.
«Якщо й ман’як, то гарний». — Від цієї думки Соломія розвеселилася. Вони зійшли зі сходів, і він відчинив двері з боку пасажира.
— Прошу. Давайте пакет, я покладу назад, буде зручніше.
У салоні було тепло, сухо й тихо. Чоловік сів поруч, повернув ключ запалювання, мотор заурчав м’яко, як приборкана тварина.
— Куди вас відвезти? — спитав він, дивлячись на Соломію.
— Вулиця Шевченка, будинок шістнадцять. Це в бік вокзалу, — додала вона.
— Я знаю, — сказав красенВони поїхали разом у дощовий вечір, і з того дня кожна крапля, що падала з неба, нагадувала Соломії про щастя, яке може прийти саме тоді, коли його вже не чекаєш.
