У всьому винен дощ
Другу половину дня небо затягнуло хмарами, і до вечора почав моросити дощик. Навесні вулиці виглядають неохайними, особливо в таку дощову погоду.
Ярослав їхав машиною містом вже понад годину, намагаючись скоротати час до від’їзду. До вечора машин на дорогах помітно додалося, доводилося часто стояти у заторах і на світлофорах. Час тягнувся повільно, але повертатися додому не хотілося, а на вокзал їхати ще рано.
Він зупинив авто біля тротуару й вимкнув двірники. Дрібні краплі дощу вкрили лобове скло прозорими цяточками, спотворюючи світ за ним.
Весь тиждень він приходив до тями після того, як пішла Марта. І досі не відпускало. Залишися вдома — знову напився б, як усі ці дні. Без вина заснути не виходило.
Вони прожили з Мартою разом майже рік, а до того два місяці зустрічалися. Спочатку все було добре, навіть дуже. Він уже почав будувати плани: літом поїдуть на південь, і там, біля моря, зробить їй пропозицію, навіть попри те, що вони останнім часом часто сварилися. Марта чіплялася до нього з будь-якого приводу, весь час злилася на щось, висувала претензії.
Перед самим її від’їздом вони посварилися через його подарунок на 8 Березня. Букет голландських тюльпанів і сумочка, яку вона давно хотіла, здалися їй дріб’язковими.
— Ти сама хотіла цю сумочку, — обурився Ярослав. — І вона далеко не дешева, між іншим.
— Я знала, що ти її подаруєш. Думала, ще щось від себе додаси, зробиш сюрприз. Подарунок має бути несподіваним, приємним.
— Ну вибач, треба було натякнути, що хочеш ще щось, — похмуро промовив Ярослав.
— А сам не міг здогадатися?
І Марту знову понесло. Вона казала, що він не вміє догодити дівчині, мало заробляє. Олесь подарував Тетяні шубу, а Софії її хлопець купив перстень із діамантом.
— Твій Олесь махінації крутить, нечесно заробляє, на лезі ходить.
— Ну й що? Зате в неї то нова шуба, то вони їздять на європейські курорти. А ти такий принциповий, ось і сидимо в бідності.
— Не перебільшуй, ми не бідні. Я хотів подарувати перстень, але пізніше. Навіщо тобі шуба навесні? До того ж він добре заощадив, купивши її на розпродажі.
— Ти прикидаєшся чи справді не розумієш? — Голос Марти дзвенів, як скло на вітрі.
Усі ці сварки мали причину, Ярослав навіть здогадувався яку, але не хотів вірити. Раніше вони теж сварилися, але вночі мирилися. А тієї ночі Марта відвернулася від нього, ляснула його по руці, коли він хотів обійняти її.
Вранці вона не розмовляла з ним. Він дзвонив їй протягом дня, але вона не брала трубку, а потім і зовсім вимкнула телефон. Ярослав ледь дочекався вечора. По дорозі додому купив букет квітів, але, увійшовши в квартиру, знайшов лише записку.
Марта писала, що їй усе набридло, що вона втомилася й йде до того, хто готовий покласти весь світ до її ніг. З шаф зникли Мартині речі та валіза, з якою вони їздили у відпустку.
Ярослав метушився по квартирі, розкидаючи все, що траплялося під руку, особливо дрібниці, які Марта забула чи свідомо не взяла з собою у нове багате життя. Потім узяв пакет, зібрав у нього всі її речі. Туди ж полетіли зубна щітка, баночка крему і халат, забутий на гачку у ванній. Не полінувався, виніс пакет у смітник біля будинку.
Найобидніше було те, що вона не просто пішла, а до іншого, виставивши його невдахою. Саме так він себе і почував. Спати не міг, заважав Мартин запах, яким пропиталися подушки. Спогади душили його. Він встав, дістав пляшку і випив келих вина. Лекше не стало, але все ж вдалося поспати кілька годин.
Так тривало весь тиждень. На роботу приходив із синяками під очима. Приятелі співчували. Все це позначилося на його роботі. Начальник зжаІ тоді вони поїхали додому, до своєї нової спільної долі, де кожен наступний день обіцяв бути кращим за попередній, бо тепер вони були разом, і дощ більше ніколи не здавався їм таким сумним.
