**Щоденниковий запис**
Знаєш, дитинко, тобі доведеться дуже постаратися, щоб влитися в нашу сімю, промовила Людмила Олексіївна, дивлячись на мене, ніби я була на іспиті.
Марійка ледве стримала посмішку. Це було очікувано. Свекруха-«директорка» завжди встигає вдарити новеньку лінійкою ще до початку уроку.
Вітя, який сидів поруч, відвів погляд. Видно було, що йому кортить сказати щось на кшталт: «Ну ось, почалося». Але втручатися він не став. І правильно. Це не його бій.
Постаратися? перепитала я з легким витком іронії. Уточніть, будь ласка, в якому напрямку. На курси вишиванки записатися? Чи може, до гуртка народного танцю?
Розмова відбувалася на кухні Людмили Олексіївни. Все тут було дорого-багато: портьєри з китицями, цукерки у кришталевих вазах, великий дубовий стіл і стільці кольору шампанського. Красиво, але жити тут я б не змогла. Наче не кухня, а декорації до серіалу.
Марієчко, у нас інтелігентна сімя, пояснила свекруха, ігноруючи мій тон. Ми люди виховані. Випадкові чужі тут не приживаються.
Я автоматично кивнула, але вже не слухала. Ця роль мені була до болю знайома. Я вже плавала в усьому цьому, тільки тоді не мала ні досвіду, ні здорової самооцінки.
…Пятнадцять років тому я була зовсім іншою: молодою, слухняною, з довірливими очима і вірою в те, що «треба бути хорошою дружиною». Чоловіка, Тараса, я дуже любила.
А от Тарас любив лише свою матір.
Перша свекруха, Наталя Іванівна, відчувала себе зіркою місцевого масштабу. У неї була активна життєва позиція, дуже голосний тембр і думка з будь-якого приводу. Вже на другому сімейному обіді вона заявила:
Курка суха, ніби папір жую. Ну нічого, я тобі покажу, як треба запікати, раз твоя мати не навчила.
Тоді я лише посміхнулася. Вірила, що якщо терпіти і бути ввічливою, то це оцінять. Тому називала свекруху «мамою», готувала їй олівє з мясом замість ковбаси (як вона просила) і дозволяла критикувати все: від кольору помади до чистоти підлоги.
Коли народилася донька, стало гірше. Свекруха без кінця читала лекції на тему «як виростити гідну жінку». Усе знисхідливо, з посмішками і натяками на те, що вчитель з мене абиякий. Мовляв, шевчина без чобіт.
Підгузки це катування дитини! заявила Наталя одного разу, передаючи мені пелюшки. Це для лінивих вигадали. А ти будеш гарною мамою. Правда ж?
Тарас ні в що не втручався. Навіть коли донька, яка ще не вимовляла літеру «р», запитала:
Мамо, а чому ти дурна?
Я тоді аж остовпіла.
Як то? Хто тобі таке сказав?
Бабуся Наталя.
Коли я попросила чоловіка поговорити зі свекрухою, він лише знизав плечима.
Та годі тобі. Ну сказала і сказала. На емоціях була, може. Ти ж знаєш її характер.
Я знала. Раніше я старалася. Сиділа за святковим столом і публічно слухала, що «заощадила на сирі і зіпсувала страву». Купувала дорогі подарунки, бо хотіла хоч раз почути похвалу. Поводилася ідеально, доки не зрозуміла, що в очах Наталі ідеалом завжди буде хтось інший.
Після цього випадку я серйозно задумалася про розлучення і незабаром подала документи. Важкий характер? Для мене це звучало як визнання у мерзенній поведінці та небажанні змінюватися.
На вокзалі здохнеш! Тепер тільки з кішками житимеш! пророкувала мені свекруха.
Але кішок у мене так і не зявилося, зате залишилися квартира, робота і адекватність.
А потім до цього набору додався Вітя. Ми познайомилися через спільних друзів, обмінялися номерами і почали спілкуватися. Вітя, можливо, не був закоханий по вуха і не обіцяв золотих гір, але поважав мої почуття. Він знав про моє минуле і спокійно приймав мою доньку.
А ще хотів одружитися. Я не відмовляла, але тягнула і спостерігала. Любила Вітю, але не хотіла знову встрявати в чиюсь сімю, де я ніколи не стану своєю. Проте Вітя був іншим. До цього моменту він не ставив матір на перше місце, і я вирішила спробувати.
Тепер, сидячи в домі його матері, я знову слухала той самий монолог з минулого, але вже не відчувала ні принизливого сорому, ні страху. Лише легке дежавю і нудьгу.
Ми, знаєш, перших-ліпших до себе не беремо, продовжувала Людмила. Вітя людина мяка, може не бачити повної картини або мовчати. А я все бачу. Тому… старайся, дівчинко.
Дякую за цінні вказівки, холодно посміхнулася я. Але, якщо дозволите, я поки що залишуся просто дружиною вашого сина. Сімя в мене вже є. Донька, чоловік. Цього цілком достатньо.
Я не стала чекати закінчення вечора і підвелася, Вітя за мною. Коли ми вийшли, першим ділом він взяв мене за руку.
Ти в порядку? тихо запитав.
В порядку. Не хвилюйся.
