— Наталко, ну годі вже! — почувався з коридору голос сусідки. — Знову плачеш? Чую ж крізь стіну! Що цього разу трапилось?
Наталка витерла сльози рукавом халата і неохоче вийшла у двері. На порозі стояла Ганна Іванівна, тримаючи пакетик із пампушками.
— Та все, як завжди, тітонько Ганно… Знову на роботі начальство… — почала було Наталка, але сусідка рішуче зайшла в хату.
— Годі наріти, дівчино! — відрізала Ганна Іванівна, ставлячи пакет на стіл. — Скільки тобі років? Сорок два? А поводишся, як школярка! Сідай, чай питимемо й розмовлятимемо, як люди.
Наталка слухняно пішла на кухню. Ганна Іванівна, незважаючи на свої сімдесят п’ять, була пожвавленіша за багатьох молодих. Енергійна, з прямою спиною та гострим поглядом, вона не терпіла скарг та жалю до себе.
— Розказуй, що там у тебе знову сталося, — наказала вона, вмикаючи чайник. — Тільки без сліз, спокійно.
— Та розумієте, тітонько Ганно, — Наталка сіла на табурет, згорбившись, — директор сказав, що мене можуть скоротити. Економлять на зарплатах, а я працюю бухгалтером усього два роки. Стажу мало, от і під скорочення потрапляю першою.
— І що ти робиш? — запитала Ганна Іванівна, дістаючи з шафи чашки.
— Що я можу зробити? Чекаю, поки виженуть. Резюме написала, але кому я потрібна у свої роки? Молодих повно. Та й досвіду майже нема…
— Стій! — Ганна Іванівна рішуче обернулася до Наталки. — Ось у чому твоя проблема! Ти відразу здаєшся, навіть не спробувавши щось змінити. Думаєш, директор від гарного життя людей звільняє?
— Але що я можу…
— Можеш багато! — перебила сусідка. — Скільки років я тебе знаю? Ти розумна дівчина, акуратна, відповідальна. Пам’ятаю, як ти маму до останнього дня виходила, не скаржилась. А тепер через якесь звільнення в паніку впала.
Наталка хотіла заперечити, але Ганна Іванівна вже розливала чай.
— Слухай сюди, — продовжила вона, сідаючи напроти. — Мій чоловік, царство йому небесне, все життя на заводі працював. Коли завод закрили, йому було п’ятдесят вісім. Теж думав, що кінець, кому він потрібен. А я йому кажу: годі наріти, роби щось! І знаєш що? Пішов у слюсарі до приватника, потім свою майстерню відкрив. До самої пенсії людям допомагав, техніку лагодив.
— Але це ж чоловік, — зітхнула Наталка. — А я…
— А ти що? — спалахнула Ганна Іванівна. — Руки в тебе є? Голова на плечах? То чого ж ти як розм’яклий хліб поводишся?
Наталка замНаталка усміхнулася й подумала, що найважче – це лише перший крок, а далі страх зникає, і життя починає дарувати нові можливості.
