Жарт
Оленко! Оленочко! Дай списати!
Шепіт Лєри рознісся по всьому класу, і Марина Вікторівна відволіклася від журналу, що заповнювала.
Титова! Спокійно, гаразд? Пиши сама!
Марина Вікторівна, ну це ж складно! Лєра, як завжди, не втрачала можливості висловити думку.
А хто казав, що має бути легко? І взагалі, Лєра, в Олі інший варіант. Так що звертатися до неї марно.
Як це?! Вона ж на першій парті сидить!
А так це! усміхнулась Марина Вікторівна, підтягуючи інтонацію Лєри. Я їй дала окреме завдання.
Ну все! Не чесно це! Лєра на мить уткнулась у зошит, а вже за хвилину знову перевела погляд навколо, шукаючи інших “рятівників”.
І ніхто не помітив, як Оля стиснулася за своєю партою, боячись обернутись чи підняти очі від зошита.
Про те, що вона “чарівна паличка” для всього класу, знали всі вчителі. Така вже голова дівчинці дісталася! От і користувалися нею всі, кому не лінь. А відмов стільки образ не зберешся.
Але Оля і не була шкідливою. Допомагала, звісно, підказувала, але після поради мами старалась робити це настільки обережно, щоб вчителі претензій не мали.
Олюню, я знаю, що ти в мене добра дівчинка. Але й свої інтереси треба захищати. Щоб вступити туди, куди хочеш, треба гарний атестат. І не руйнуй його через тих, кому навіть правила ліньки вивчити.
Мамини слова, звичайно, були правильними, але Оля, слухаючи їх, лише зітхала. Знала б мама, як важко бути відмінницею в класі, де, здається, нікому нічого не треба
В цю школу Олю мама перевела після розлучення з її татом. Причин на це було багато. І не останньою стала поява в татовій новій родині братика. Всі би нічого, але малий зявився ще тоді, коли батьки були разом.
Їй, звісно, ніхто й не збирався нічого пояснювати. Дорослі вирішували свої справи, а Оля мовчки сиділа в кімнаті з альбомом і простим олівцем. Акуратно, із зосередженістю, закрашувала аркуші чорним кольором жодної світлої смужки.
Першою, хто помітив ці малюнки, була бабуся.
Що це ви робите?! До чого дитину довели!
Бабуся була мамина свекруха, але майже від початку повністю підтримала Оленину маму.
Весь у батька! Той теж гуляв скільки разів, скільки жили разом. Характер такий… Поганий… Однакові, як дві краплі води. З тією лише різницею, що мій повертатися умів і без дітей.
А Ви йому пробачали?
А що робити, Оленко? Любила Та й знала, що і він мене любить. Не приходив би назад знову і знову.
Важко пробачати?
Ой, не те слово. Так і не змогла до кінця Не жила, а мучилася. Зараз думаю нащо було? Кому це все треба? Та не повернеш вже нічого. Може, смішно прозвучить, але ти дякуй долі, що чоловік твій дитину на стороні завів. Бо я ж тебе бачу, Олю. Ти така ж, як я Пробачила б і прийняла б назад. Так?
Не знаю Дуже боляче
Розумію. І ще от що зараз ваша Оленка, як між молотом і ковадлом. Пожалкуй дитину! Сина мого не переконаю. Не хоче. А ти мудра жінка. Дуже шкода, що розходитись збираєтесь. Подумай, як не дати Олі страждати. Вона ж ні в чому не винна
Так. Ви маєте рацію. Винні лише ми
І Олина мама зробила те, чого ніхто не чекав. Посадила доньку перед собою і пояснила їй усе, як є, навіть у шість років.
Олю, ми з татом більше не будемо жити разом в одній квартирі.
Чому?
Ми розлучаємось. Ти житимеш зі мною, а з татом будете бачитися на вихідних або тоді, як буде можливість. Не плач! Подивися на мене! Тато залишиться твоїм татом! Нікуди не дінеться! Обіцяю!
А ти? Оля розтирала сльози. Дорослі такі дурні! Завжди все по-своєму роблять!
А я ж нікуди не поділась!
Не йди
Тільки тоді Ольга й зрозуміла, чого найбільше боялася її дитина коли заштриховувала чорним папір.
Знадобилось чимало часу, аби пояснити Олі, що відбувається, й забрати той страх. Воно, звісно, нелегко далося, але згодом все потроху вирівнялося. Оля бачилася з татом. Хоч і не так часто, як хотілося б. Але цього вистачало, аби зрозуміти покинули маму, не її. І тато балував Олю, і зумів домовитися з Ольгою про те, щоб інтереси доньки не страждали. Оля їздила на море з татовою родиною, бавилась із братиком, навіть із новою татовою дружиною Іриною порозумілися. Ірина була не зла, дітей любила, а донька їй не заважала. Ділити нічого.
Проте пережите залишило слід. Часом Оля задумувалась можливо тато пішов із сімї, бо їй в чомусь бракувало? І з Іриною йому наче спокійніше сина ростить, ще дітей хоче А вона чим не вдовольнила? Може, не така, як треба?
Звісно, і мама, й бабуся переконували, що це не її вина: “Любимо тебе, дурненька, ти тут ні до чого”. Та червячок сумнівів точив душу, не даючи впевненості.
Довгий час це не дуже помічалося. Ну, тряслися коліна на шкільній лінійці, коли в першому класі викликали читати вірш.
Тиждень Оленка зубрила коротенького вірша з мамою. Читала перед дзеркалом, із виразом, була абсолютно впевнена все знає, не підведе. У садочку найскладніші ролі доручали знали, не підведе.
А тут не спрацювало. Взяла мікрофон, шукала поглядом маму й бабусю, і раптом все забула. Сльози за струмком, а сказати нічого не змогла.
Завуч, котра вручила мікрофон, присіла поруч, ніжно провела рукою по щоці, витираючи сльози, і тихо спитала:
Згодом розкажеш?
Олі нічого не лишалося, окрім як кивнути.
На щастя, Марина Вікторівна не забула про ситуацію і після уроків чекала Олю біля виходу зі школи.
Ось і ти! Розкажеш мені вірша? Я так хочу послухати!
Здавалось би, дрібниця не розказала вірша першокласниця… Але на той момент важливішого для Олі й бути не могло. Вона випросталася, відпустила руку мами й продекламувала від початку до кінця аж дорослі зааплодували.
Молодець! Я знала, що ти зможеш!
Але я ж не змогла Оленині очі знову наповнилися слізьми.
Як це не змогла?! Ще й як змогла! Скажи, скільки нас тут? Всі тобі аплодували! Не важно, коли саме зараз чи на лінійці! Ти молодець! Я тобі як завуч кажу! Зрозуміла?
Мабуть
Той момент Оля запамятала назавжди. І коли в старших класах Марина Вікторівна стала їхньою класною, Оля щиро раділа своя людина, підтримає, не викриє, зрозуміє.
А Марина Вікторівна й справді спостерігала за Олею.
Тонка у вас дівчинка! Розумна, але така чутлива! Таких берегти треба. А не думали перевести її у школу з математичним ухилом? Бо тут Тут вона серед звичайних: дітям, переважно, не до знань чи змагань. А Олесі важко, вона намагається зливатися з натовпом, не вирізнятися. Але це як три ковдри натягти зверху і туго закутати. Розумієте?
Ольга прекрасно все усвідомлювала, але можливості змінити нічого не було. Школа профільна аж в іншому районі, підвозити нікому. В родині тата чекали на ще одну дитину. Бабуся хворіла. Мама ж працювала на двох роботах намагалася заробити на простору квартиру, бо у спадковій однокімнатній уже несила вдвох.
Олюню, потерпи трішки. Я розберусь із справами, і вирішимо щось з навчанням, гаразд? Ольга втомлено закривала очі й обіймала доньку, що притулилась біля телевізора.
Мам, не хвилюйся! Потерплю
Як справи у школі?
Так собі, відповідала Оля якомога бадьоріше, сама ж у роздумах, що добре там мало.
Так собі не варіант! мама починала лоскотати, примушуючи Олю сміятись. Давай, викладай все детально!
Оля сміялась, увихалася від щекотки, а потім розповідала все чесно.
Не можна сказати, що Олю ображали. Але час до часу за спиною чувся шепіт:
Знову ця відмінниця виставляється! Слухали, як на історії відповідала? Тепер нам високих оцінок не бачити! Не могла відповісти, як усі?!
Ускладнилось тоді, коли це висловили вже особисто.
Олено! Десять хвилин! Я нічого не встигаю! сердитий шепіт Лєри змусив Олю підсунути чернетку.
Марина Вікторівна відволіклася на телефон, тому не звернула уваги.
Вадим, сусід по парті, мовчки підсунув їй свій зошит, щоб Оля краще бачила умову варіанту для Лєри.
Дякую, прошепотіла Оля й тицьнула пальцем, де була помилка.
Пояснень не треба було з Вадимом вони сиділи разом з молодших класів і розуміли одне одного без слів. Пара цифр на чернетці, ледь помітний кивок і Вадим виправляє.
Листок із чернеткою перекочував на парту Лєри, і до кінця уроку у класі була тиша.
А по дзвінку почалося… Веселощі.
Ти нормальна?! Сидить, скульптура! Кінець чверті! В мене нуль, а ти, “подруга”! Лєра гупала кулачком по Олиному столу.
Лєро, ти не права! голос Олі спокійний, але нерви кипіли.
З якого дива?! Чому вона постійно всім щось винна?
Про “з якого лісу” то в бабусі. Вона замість “міцних” слів казала “лєшого”, назавжди заборонивши Олі лайку.
Ти ж дівчина! Не портовий вантажник! Відповідно і поводься!
Бабусю, ти теж дівчина! А іноді лаялась, я чула!
Я вже некондиція! сміялась бабуся. Мені й цигарку можна, і разок сваритись. Тобі ще ні. Не гарно!
Хлопці ж лаються!
Це інше. І памятай! Чоловікові дозволено не все, що тобі! Така вже вона, дискримінація. Не хочеш бути “другом для свого обранця”, правда?
А чому б і ні?
Бо нормальні хлопці на друзях не женяться, він із тобою дружитиме, а заміж візьме іншу. Уловлюєш?
Може
Це частково й про твоїх…
Ба, а в мами з татом теж так?
Своє спитаєш у них. Одне скажу: загадка в жінці й ніжність то не вигадка. Потрібна вона чоловікам ця родзиночка. А лайка від тебе то вже не ізюм.
А що?
Щось інше! Не змушуй мене казати вголос!
Вже згадала, що дівчина? Оля аж захлинулась від сміху.
Авжеж! Принаймні деколи треба!
Олі кортіло сказати вголос те, що казали Лєра й компанія, але стрималась.
Лєра, залиш її! Вадим понуро запихав “Фізику” в рюкзак. Сама винна! Чого ти думаєш, всі тобі винні, га?
Бо друзі так не чинять! Лєра тупнула, знову вдарила по парті. Захисник! Сам копіюєш!
Брехня! не витримала Оля. Вадим сам вирішує! Я хіба, якщо десь помилку помічу! Досить! Я ж допомогла, допомогла! Які претензії?!
Оля різко вхопила рюкзак, відіпхнула Лєру і вискочила з класу, щоб не розревітися всім на очах.
Лєра не побігла за нею, але пробурмотіла під ніс:
З тобою все ясно, Іваненко. Нічого, ще попляшеш Скромнішою треба бути, Олю, скромнішою
Надалі Лєра взагалі припинила спілкуватися. Клас насторожився, гадав чим же віддячить темна фантазерка.
І ось, коли Оля знайшла в рюкзаку дивну записку, й думки не було, що це справа Лєри.
“Олю! Ти мені дуже подобаєшся! Вадим”
Почерк дуже схожий на вадимівський. Оля й не здогадалася, що це пастка.
Адже Лєра майже тиждень допомагала Галина Андріївні носити твори до учительської і знайшла когось з подібним почерком, залучила подруг з паралелі, змусила того написати записку.
“Оце ж ти, Олечко, поплачеш! Не мені одній сумувати!” захихотіла Лєра й акуратно підклала записку в рюкзак.
В спортивній роздягальні тоді нікого не було. Оля відпрацьовувала подачу у волейболі, а Лєрини подруги максимально відволікали її.
Олю, чого так слабко?! Давай сильніше бий!
Ніхто навіть і уваги не звернув, коли Оля вийняла зі свого рюкзака оту злощасну записку.
Що це? Оля! Подивіться-но! Ото тихоня! Дівчата, дивіться! Вадим-то в нашу Олю закоханий! Лєра метнулася по роздягальні, просто розмахуючи запискою. Треба придумати план!
Лєро, віддай!
Та ладно! Хоча, правильно! Стратегії ніякої не треба! Вадько! Лєра вибігла з дівчачої роздягальні та затарабанила у двері до хлопців.
Оля сполотніла.
Про те, що Вадим їй подобається, знала тільки вона сама. Ну й мама.
Це погано, мам?
Чому?
Рано…
Та чи може для почуттів бути рано, Олюню?
Я ж його люблю?
Думаю, ще ні. Це інакше називається.
Як?
Закоханість. Гарне відчуття. Переддень кохання.
Це як?
Уяви, стоїш на порозі. Привідчинила двері і поглядаєш. А там, за дверима різне: радість, щастя, біль і навіть, можливо, образа.
Чому, мамо?
Бо любов сильне відчуття. Змушує відчувати протилежне. Складна вона Але без неї не життя. Люди шукають любов із народження. Чому? Не знаю. Може через страх самотності. Хочеться когось, хто підтримає. А знайти важко. А довіритись ще складніше. Дуже непросто переступити поріг, але й стояти на ньому клас! Передчуття кохання це теж прекрасно! Знаєш що?
Що?
Нічого кращого я ще не відчувала. Може, тільки коли тебе народила.
Тобто, це добре?
Чудово! Головне з розумом.
Мамо…
Все, мовчу! Ми вже говорили про все, а повторятись сенсу не бачу. Інакше ти й так дурниць не наробиш. Ано, розкажи про хлопця. Я його знаю?
Так
Оля берегла цю таємницю, як найцінніше, боялася поглядом видати. Проте щаслива була.
Аж тепер!
Лєра, звісно, все зрозуміла. По тому, як Оля сховала записку, ледве встигла перевести погляд на двері коли ж це Вадим зумів сунути їй послання? Якби не крики, здогадалась би це неможливо, він же разом з нею грав у волейбол!
Хлопці висипали з роздягальні й заіржали, коли Лєра, розмахуючи запискою, а Оля блідою стала, сховалась у кутку.
Що тут трапилось?
Марина Вікторівна ніби з повітря зявилася. “Матінка-директорка” така! Знала кожен “непотрібний” момент.
Мариночко Вікторівно, в нас новина! Лєра сала запискою по губах, чмокнула й знову підняла догори. Тили-тили-тесто! Наречений і наречена!
Лєро, що ти верзеш? очі Вікторівни потемнішали. Що то в тебе?
Записка! Вадим написав Олі подобається вона йому!
Смішок не встиг розійтись.
Тихо всім! Вікторівна до Олі: Олюню?
Оля пригадала ту вересневу лінійку з віршем. І голос класної: “Ти нічого не бійся! Я знаю, ти впораєшся!”
Якимось дивом Оля відійшла від стіни, ступила крок, другий І встала перед Вікторівною такою ж, як мама, з легким занепокоєнням і добротою? Саме так!
Лєра забрала записку. Я не хотіла, щоб її бачили.
Я тебе зрозуміла. Вадим? звернулась до хлопців. І тут сталося те, чого ніхто не сподівався.
Так! Я написав!
Вадим підвівся, підійшов до Лєри і витягнув записку.
Чужі листи читати погано, Валеріє.
Ти брешеш! заіржала Лєра, зрозумівши, що задум провалився.
Не буде цькування і насмішок. Оля залишиться такою ж гідною.
Лєра ж і не підозрювала, що це досі захист від страху.
Та саме в ту хвилину щось змінилося. Підборіддя підтягнулося, і Оля стала схожа на туго натягнуту струнку не через страх, а
Під лопатками щемливо защекотіло, аж плечима смикнула. Невже крила ростуть?! Дурниця! Люди літати не вміють! Але чому ж тоді така легкість, що ось-ось і злетить над дошками старого паркету і всі страхи відлетять!
Лєра? Марина Вікторівна суворо.
Що?! Я просто пожартувала! А він бреше Лєра ледь не плакала.
Віддай! Вадим повернув записку, обережно вклав у Оленину долоню. Це тобі! І більше нікому не показуй те, що я пишу, йдеться?
А твір буде сьогодні, пані Марина? Галина Андріївна обіцяла. Я не готовий!
Молодець чесний! Буде! Тільки теми інші дамо якраз до подій. Біжіть на урок! Дзвоник продзвенів, а ви досі не одягнені!
І сьомий “Б” рвонув на урок, вже не звертаючи уваги ні на червону Лєру, ні на щасливих Олю і Вадима, чи білу записку, затиснуту в Оленому кулаку.
Цю записочку вона акуратно вклеїть у щоденник. І зберігатиме, як зіницю ока, до того дня, коли на власному весіллі вручить стару зошитку Вадиму.
Бери, чоловіче!
А це що, дружино?
Наш початок
Ти так мені й довіряєш? Що дозволиш читати все, що там?
Та ти й так усе знаєш!
Ні, не все.
І що ж не знаєш? Оля приклеїться до Вадима, не зважаючи на гостей і крики “Гірко!”
А ти казала мені про закоханість? Поріг і двері?
Ну.
Ти переступила цей поріг?
Олині очі засвітяться й шепіт Вадим почує навіть попри музику й галас:
Ще б пак! І двері за собою зачинила. Я вже не закохана у тебе.
Я… як це? Вадим здивовано.
А отак! Я тебе кохаю! Зрозумів?
Ну тоді зрозумів! Гірко, Оленько?
Гірко!
