Справжнє кохання з роками не згасне. Воно як проблисковий маячок рятує закоханих у найбільші шторми та зливи.
Марія та Іван жили в одному невеликому селі. У кожного були свої родини та турботи. Все було добре в їхньому житті, допоки вони не зустрілися. Вражені один одним у прямісіньке серце вони на собі відчули всю силу любові. Односельчани не могли налюбуватися на цю пару. Такі красиві та схожі, вони викликали заздрощі та плітки в оточення. Здавалося ніщо не могло стати на їхньому шляху у бажанні навіки поєднати свої серця.
На жаль, доля невблаганна. Був би у цій історії щасливий кінець, якби не тато Марії. Не прийняв він вибору доньки, не захотів бачити Івана своїм зятем й не дав дітям батьківського благословення.
Довго плакали закохані, горювали та картали себе й вищі сили за таку несправедливість, але не пішли проти волі батька. Не бажаючи того, розлучилися.
Іван пішов в армію на службу, а Марія через декілька місяців вийшла заміж за нелюба, бо так батько захотів. Після служби Ваня додому не повернувся, зустрів там якусь дівчину й теж одружився. Так і жили без кохання та почуттів, але ніколи один про одного не забували. Втратили будь-яку надію, що колись зможуть побачитися. Та що таке час у порівнянні з силою справжньої любові.
Минуло двадцять років з моменту їх розлуки, коли доля подарувала Марії та Івану ще один шанс. Дружина Вані знайшла іншого та покинула чоловіка, він тільки того й хотів. Маша овдовіла та залишалася самотньою. Тому коли зустрілися твердо вирішили більше ніколи не розлучатися.
З цією думкою та настроєм знову пішли до батька жінки просити благословення. Цього разу він щиро зрадів, що має можливість виправити свою помилку та дозволити своїй любій донечці нарешті стати щасливою.
Подружжя прожило довго й щасливо, оточенні дітьми та внуками. Вони кохали та підтримували один одного до останнього подиху.
