Довгоочікувана онука
Ганна Миколаївна живе у Львові, у старій світлій квартирі з виглядом на покручені вулички й костел, що дзвонить надвечір. Вона останні дві доби марно набирає сина на мобільний той на морі, далеко, і звязок то зникає, то вертається, як сни.
Ой, натворив ти діла, синочку мій, стогне Ганна Миколаївна, втупившись у телефон, із якого чути лише гул хвиль. Вона подумки сварить його, але все одно набирає: ну а раптом станеться диво й почує голос свого Славка.
Вдень і вночі їй ввижається: син виріс, покинув затишний львівський дім, пішов у мандри і там, десь за обрієм, усе зробив по-своєму.
* * *
А почалося все те ніби ще тоді, коли син був звичайним студентом, що жертвував серпневими вечорами на Погулянці, блукаючи околицями з дівчатами. Але не складалося у нього з ними. Усіх вважав «не тими»: хто надто соромязлива, хто надто галаслива, кому улюблений фільм не той, а кого й борщем не нагодуєш, щоб не скривилася.
Ганна Миколаївна переймалася, але висловити все ж не соромилася:
У тебе, Славцю, характер як як у Діда Захарія ні до чого не підступишся Яка та жінка витерпить такі забаганки?
Мамо, не турбуйся. Я ж не просто так до всіх прискіпуюсь, відповідав їй син, відвертаючи погляд до вікна.
А Ганна Миколаївна лише зітхала: «Та тобі Наталка була не такою, та й Оленка просто лялечка, невже й до неї не лежить душа?»
Та все не моє тихо сказав Славко й додав: Краще не темнуй душу, ма.
Йшли місяці, хлопець міняв знайомих дівчат, як вітер міняє хмари на весняному небі, а Ганна Миколаївна в серці носила надію, що таки буде колись онучка, білява й легка, мов павутинка. Але, здається, мрія все віддалялась.
Зустрів якось Славко на Привокзальній старого товариша, той і вмовив піти до флоту платять, мовляв, у євро, побачиш світ. Славко вагався недовго: швидко оформився й відплив у перший свій рейс. Мати ледь його відпустила.
Зробиш ти хоч колись сім’ю, чи так і тинятимешся світом, як мій прадід? сумно жартувала вона, проводжаючи його на залізничний вокзал.
Повернувся з першого рейсу одразу нові двері поставив, паркет переклав, навіть холодильник купив найкрутіший, що у «Фокстроті» бачив.
Друга відпустка і вже відкладає на депозит у ПриватБанк, картку урочисто дає матері:
Це, мамо, щоб тобі на все стало!
Славку, мені не треба! Мені б онучку на руках потримати журиться вона.
Вона працювала в аптеці на Пекарській зарплати їй вистачало, тож картку ховала у шухлядку, не витрачаючи ні копійки. «Будуть гроші лишатися, син все одно не перевіряє».
Жили наче й непогано, але з кожною відпусткою Славко ставав усе відстороненішим, з головою поринав у бенкети, зустрічі, короткотривалі романи. Лише колись по пянці буркнув матері:
Я не хочу знайомити тебе ще з однією тією, якій я не довіряю сам.
А може, ти перестанеш уже так за всіх хвилюватися? намагалась втримати свою віру в добру невістку Ганна Миколаївна.
* * *
Та якось весняного вечора, блукаючи своїм подвірям, побачила, як син стоїть біля брами з дівчиною. Ганна Миколаївна підійшла рішуче.
Це Соломія, сказав Славко, дивлячись у землю.
Соломія справила враження: висока, кучерява, очі великі щось таке було у її манерах, що одразу розтопило лід у серці Ганни Миколаївни. Дівчина зайшла в гості розповіла про свою роботу у Львівській науковій бібліотеці, як любить малювати старі дахи міста, розповідала про сни, у яких будинки доростають до неба.
Весь Славків відпускний роман закрутився навколо неї, і матір вперше за роки заводилася надією: «Можливо, саме ця?»
Але після відїзду сина у наступний рейс Соломія зникла.
Ми більше не спілкуємось, мамо. Не питай, сказав син перед самим відплиттям і зник із мобільним на місяці.
Рік минув. На всі питання про Соломію Славко лише бурчав. Нарешті Ганна Миколаївна не витримала:
Господи, та вже хоч одна мала б бути «та сама»! Славцю, коли вже онука зявиться?
Мамо, це моє! роздратовано кинув він і, як у сні, втопився у власній нірвані.
* * *
Якось до аптеки, де працювала Ганна Миколаївна, зайшла Соломія. Тоненька, з дівчинкою в колясці та у вязаній зеленій шапці. Мати миттєво впізнала дівчину й мало не розплакалася доля знову звернула до неї сон.
Соломійко! Як ти? Славко вже давно все обрубав, нічого не пояснив. Він же казав мені не займатися дізнаваннями
Соломія глянула сумно, потім провела рукою у кудряве волосся доньки.
Так, ну Хай так буде, втомлено видихнула вона.
Слово за словом, і Ганна Миколаївна дізнається: Соломія вагітна лишилася сама, батько дитини моряк, але родину не хотів, мовляв, клопоту не треба. Тепер вона сама живе на орендованій квартирі, ледве зводить кінці з кінцями.
Анюточкою звати, прошепотіла Соломія, нахилившись.
Цієї ночі Ганна Миколаївна не спала. У серці росла буря: онука отут, рідна кров і доля, поруч, а вона ще йде світами, скоро може зникнути з міста.
Вранці Ганна Миколаївна сказала рішуче:
Переїжджай до мене з Анею! Я сушу пампушки, готую борщ, картка твоя. Прилаштуюсь у місті, ти знайдеш роботу, а я пригляджу малу!
А як Славко?
Хіба я у нього буду питати? примружилася вона. Він сам накоїв, хай тепер повертає! Я мати, мені ваша доля небайдужа.
І вже того вечора вони жили під одним дахом: бабуся, онука і чергова надія. Матір все більше любила святі миті: коли тримає Аню на руках, коли ніжки ковзають по паркету, коли дитячий сміх розливається по кімнаті.
Соломія працювала у кавярні, інколи потрапляла додому під ніч, але завжди знаходила теплу вечерю й усміхнені очі Ганни Миколаївни.
Перед поверненням Славка Соломія тривожилась, як тримтіть весняне світанкове повітря під лемківськими соборами. Вона вже пакувала речі, збиралася знімати квартиру й вертатися до батьків у Кременчук.
Не покидай нас! благала її бабуся Ти ж моя, ти наші.
Може, Славко виганить
От нехай тільки спробує! У цьому домі я господиня! ледь не плеснула долонею по столу.
Ганна Миколаївна рішуче вирішила: квартиру запише на онуку так би «по-українськи чесно». Думала про те, як підуть до нотаріуса, як усе оформлять, щоб головна спадкоємиця мала захист.
Та нотаріус не дав: син мусить спершу знятися з реєстрації. Ганна Миколаївна чекала на повернення Славка, неначе воду після тривалої засухи.
Одного ранку, як земля заворушилася після нічного дощу, вона виявила, що Соломія зникла, а маленька Анюта солодко спить на старій деревяній ліжанці. Збирає думки, запарює каву, готує улюблені вареники сина.
І тут у двері впечається довгоочікуваний Славко.
Чого дитина у мами на руках? Що це за Анюта?
Сама себе й питаю, Славцю! Пояснюй-но, ти, і Ганна Миколаївна суворо стискає онуку.
Після гарячої суперечки син запевняє, що це все мрія чи чиєсь хитрощі: мовляв, Соломія нечесна, а Анюта не його донька. Радить перевірити картку, речі й провести ДНК-тест.
Ще за кілька днів, бігаючи по місту з малечею на руках, Ганна Миколаївна дізнається: Соломії в кафе вже давно нема. Речі Соломії зникли, картка порожня.
Від такого сну, якого не витлумачить жодна примівка, Ганна Миколаївна заплакала й подзвонила поліції. Минув час, Соломія так і не знайшлася зникла, наче ранковий туман на Поліссі.
Тижні плавно перетікавли в місяці, і дитина все більше ставала частиною її життя. ДНК довів: Славко не батько. Але у материнському серці Ганни Миколаївни Анюта вже пустила коріння.
Опікунство оформили на Ганну Миколаївну перепони то бюрократія, то відсутність довідок, але зрештою у маленькій квартирі на Грушевського зявилася справжня родина. Славко менше мандрує світом, більше сидить вдома, лагодить чайник, носить Аню на плечах, уважно розповідає їй казки про левів, що мешкають у львівських підвалах.
А вже через рік привіз із чергового рейсу молоду дружину Софійку, дівчину з Черкас:
Оце, мамо, Софійка. Вона все знає, все розуміє.
Софійка обіймає Ганну Миколаївну й шепоче на вухо:
Дякую, що ви є. Мені буде радістю виховувати Аню разом із вами. Якщо приймете
За вікном тихо йде сніг, дзвонить храм, і Ганна Миколаївна раптом бачить, як у кухні, наповненій запахом паляниць і борщу, збирається її велика, справжня родина така, про яку вона мріяла, ще коли бігала по львівських вуличках маленькою дівчинкою з косами.
Проходьте ж до столу, діти мої! Ну ось і щастя прошепотіла вона крізь сльози, що по-українськи весело й легко блищали в куточках її очей.
