Довірливий чоловік і пляшечка з отрутою
“Приїхали, мамо,” — Лесь відчинив перед матір’ю двері авто.
Галина вийшла й підняла очі до вікон своєї квартири. Зітхнула.
“Що, мамо, знову погано?”
“Та ні, сину,” — вона зазирнула у вічі синові. В них стояла щира тривога. — “Усє життя в цій хаті прожила. Спочатку з батьками, потім з чоловіком. Сюди тебе з пологового принесла. Той такий ладний був.” — Вона замовкла. — “А пам’ятаєш, як ми фіранки купували після ремонту? А тепер…” — знову глянула на вікна.
Скільки часу вона провела, дивлячись у кухонне вікно, вичікуючи свого Богдана. Як помітить, що йде через двір, одразу перевіряла, чи не остигла вечеря. Завжди залишала під чайником увімкнений газ. Богдан любив пити палаюче гарячий чай, обов’язково з цукром-рафінадом. Солодкий і з цукерками не визнавав. Сказалися селянські корені.
“Підемо, мамо,” — відірвав її від спогадів син, торкнувшись за руку. — “Оля, певно, вже чекає.”
“Оля…” — видихнула Галина. — “Вона жодного разу не прийшла до мене. Моєї смерті чекала?”
“Годі, мамо,” — різко обірвав він.
Вони піднялись на третій поверх старого будинку в центрі міста. Син відчинив важкі високі двері, на яких залишились сліди від шурупів та таблички з ім’ям її батька: «Борис Гнатович Шевченко. Професор».
Невістка виглянула з кімнати, носом пхнула й зникла.
“Заходь, мамо, я зараз чаю зроблю, з лимоном, як ти любиш,” — сказав Лесь.
Галина пройшла у маленьку кімнату, що колись була синовою, а ще раніше — її дівочою. Важко сіла на потертий диван, відкинула голову на спинку й заплющила очі.
«Як тепер усе буде?» — подумала вона.
***
Галина вийшла заміж пізно. Батько-професор бачив у доньці свою наступницю, хотів, щоб вона продовжувала займатись наукою, його працями. За нею залицялись багато. «Не поспішай, доню. Хлопцям ім’я батька твого потрібне, а не ти», — казала мати.
Але в тридцять вона сама закохалась у незграбного молодого аспіранта. Батько в ньому душі не чаяв, пророкував велике майбутнє. Тому, мабуть, і погодився на їхній шлюб. Через рік батько пішов на пенсію, залишивши кафедру зятю. Вони з матір’ю переїхали у село, на природу, залишивши квартиру молодим.
З Богданом жили добре, тільки завагітніти не виходило. Галина вже відчаялась, коли це сталося. Як же раділи обоє! Коли народився син, про науку довелось забути. Та й Богдан хотів, щоб вона сиділа вдома й ростила хлопця.
Сам він цілими днями працював на кафедрі за двох. Писав наукові праці, книги. Не обійшлось без заздрТа якби не довірливість сина, ніхто б і не здогадався, що за красивою посмішкою Олі ховається холодний розрахунок.
