Оля закрила файл і надіслала його на робочу пошту. У понедельник у офісі відкриє, роздрукує, поставить печатку й здасть звіт. Усе! Вільна!
Вона працювала бухгалтеркою у невеликій київській фірмі. Роботи багато, але зарплата добра, та й офіс у двох кроках від дому — не треба витрачати час на дорогу, товчись у громадському транспорті в години пік. Пройтися до роботи, повдихати свіжим повітрям.
Колектив у бухгалтерії жіночий. Тісно ні з ким вона не спілкувалася. У майже всіх родини, діти, а Оля самотня. Якщо її просили допомогти, взяти на себе чиюсь роботу, вона не відмовляла, працювала вдома ввечері та по вихідних, як зараз.
Піднялася у суботу зранку й одразу до ноутбука, ще раз перевірила всі цифри й надіслала файл на пошту. Тепер можна й про себе подбати, поснідати, а потім… Додумати, що вона робитиме далі, Олі перешкодив дзвінок телефону.
— Олю, привіт! — почувся в трубці чийсь радісний жіночий голос.
— Привіт, — обережно відповіла Оля. — Хто це?
— Та ну ж бо, це ж я, Марійка!
— Марійка? — недовірливо перепитала Оля. — Ти в Києві?
— Ні ще, під’їжджаю, — засміялася та.
Оля не знала, що відповісти. Останню, кого вона чекала почути, була її шкільна подруга. Після того, як Марійка зрадила їй п’ятнадцять років тому, вони не спілкувалися. Тепер Оля шкодувала, що не змінила номер телефону.
— Олю, у мене в Києві крім тебе нікого немає, — перервала незручну паузу Марійка. Ти можеш мене зустріти? Будь ласка. Я давно розлучилася з Ігорком. Вирішила почати нове життя.
Оля не хотіла зустрічатися з колишньою подругою. Але стільки років минуло, все давно пережито й відпущено. Та й новини з рідного міста цікаво почути. Добре. Зустріне, проведе, куди треба, і все.
— О котрій потяг приїде? — спитала вона без особливого ентузіазму.
— Через двадцять хвилин. Ти приїдеш? — голос Марійки став радіснішим.
— Мені хвилин двадцять на автобусі, потім на метро. Щонайменше через годину буду. Чекатимеш? Тоді не йди нікуди, чекай мене у центральній залі вокзалу.
— Я чекатиму тебе, — пообіцяла та.
Оля зі зітханням глянула на холодний чайник, пішла у ванну, умилася, швидко підмалювалася, вдяглася й вийшла з дому. Вона знімала маленьку однокімнатну квартиру в одному з київських спальних районів. Для одної вистачало, зате недорого.
Увійшовши у центральну залу вокзалу, Оля розгубилася. Як вона знайде серед натовпу Марійку? Вона бачила колишню подругу років п’ятнадцять тому — чи впізнає тепер? Оля йшла залою, тримаючись середини, щоб її було видно з усіх боків.
— Олю! — гукнув радісний голос.
Від кіосків до неї кинулася впізнавана, але змінилася Марійка. Вона поповнішала, освітлила волосся, яскравий макіяж додавав їй років, але Оля одразу її впізнала.
Марійка підбігла й гаряче обняла Олю.
— Нарешті. А то я вже ледве на ногах стою. — Вона взяла Олю під руку й потягла до кіоску, де стояли її чемодан на колесах та об’ємна сумка.
— Тут не можна так кидати свої речі, можеш залишитися без них, — сказала Оля, розуміючи, що треба щось сказати.
— Та не вкрали ж. Та й нема там нічого цінного, гроші й документи в мене. — І Марійка знизила погляд на свою пишну грудь.
Оля похитала головою й оглянулася. Усі були зайняті своїми справами, ніхто на них не звертав уваги.
Марійка поставила сумку на чемодан і питально подивилася на колишню подругу.
— Тобі куди потрібно? — зітхнувши, спитала Оля.
— Ти все ще сердишся на мене? Я хотіла попросити… Чи можу я пожити в тебе кілька днів, поки не зніму квартиру? — Марійка прикусила губу.
«Оце нахабство. Забрала в мене хлопця, а тепер хоче пожити. Даремно приїхала. Треба було відмовити, взагалі не відповідати на дзвінок…»
— Ходімо, — сказала вона й рушила до виходу.
Марійка щось говорила, питала, але Оля не відповідала, удаючи, що уважно стежить, щоб ні на кого не налетіти. Марійка теж замовкла й важко дихала ззаду, намагаючись не відставати.
— Я думала, ти в центрі живеш. НавВона закрила за собою двері, глянула на Ігоря, і вперше за довгі роки відчула справжній спокій.
