**Щоденниковий запис**
– Мамо, я не хочу йти до бабусі! – голосно кричала семирічна Софійка, вириваючись з маминих рук. – Вона мене не любить! Тільки тітчину Наталку!
– Софійко, годі вигадувати, – зітхнула Оксана, застібаючи дочці куртку. – Бабуся всіх онуків однаково любить.
– Неправда! – дівчинка тупнула ногою. – Учора вона Наталкиного Дениска морозивом частувала, а мені не дала!
– Може, у тебе горло боліло? – спробувала знайти пояснення Оксана.
– Ні! Вона мене просто не любить, бо я не від татового сина!
Оксана завмерла з гребінцем у руці. Звідки семирічна дитина знає таке? Хто їй це сказав?
– Софійко, хто тобі таке розповідав?
– Ніхто, – дівчинка відвернулася до вікна. – Сама здогадалась. Денис казав, що його тато і мій тато – брати. А я знаю, що мій тато не справжній. Справжній десь далеко живе.
Серце Оксани стиснулося. Вона сіла поруч із донькою на диван.
– Софійко, слухай уважно. Тато Ігор – твій справжній тато. Він тебе любить, виховує з двох років. І бабуся Марія теж тебе любить.
– Тоді чому вна завжди хвалить Дениса, а на мене гукає? – у дівочих очах блищали.
Оксана не знала, що відповісти. Бо Софійка була права. Свекруха дійсно ставилася до неї не так, як до онука від старшого сина.
– Мам, спізнюємось, – у кімнату заглянув Ігор. – Софійко, швидше вдягайся, бабуся чекає.
– Не хочу! – знову заплакала дівчинка. – Вона мене знову не любить!
Ігор здивовано глянув на дружину. – Що трапилось?
– Пізніше поясню, – тихо сказала Оксана. – Софійко, вдягайся. Підемо всі.
Йшли парком мовчки. Софійка боргувала позаду, Ігор ніс пакет із продуктами, а Оксана думала про те, як прЩе йшли вже зовсім близько до бабусіного дому, коли Софійка раптом зупинилась, стиснула мамину руку й прошепотіла: “Може, вона сьогодні зміниться, мамо?”
