Чоловіче, не штовхайтеся ж ви. Фу. Це від вас так пахне?
Вибачте, пробурмотів чоловік, відступаючи на крок.
І щось ще собі під ніс, тихенько, невдоволено й сумно. Він стояв, перебираючи в долоні жменю копійок. Мабуть, на пляшку не вистачає, подумала Марта підсвідомо. Та чомусь не могла відірвати захопленого погляду від чоловіка. Дивно випитим він не здавався.
Чоловіче… перепрошую, я не хотіла. Щось тримало її на місці.
Все гаразд.
Він підняв на неї очі небесної синяви, пронзаючі, ніби вічно молоді. А він, на вигляд, ровесник Марти. Ну і дива Таких очей вона ні в юності не зустрічала.
Марта рішуче взяла його під лікоть і відвела убік від невеликої черги до каси маркету «Сільпо» на околиці Черкас.
Щось трапилося? Можливо, потрібна допомога? старалась не зморщувати носа.
І допетралося Марті: не перегаром від нього несе, а просто запареним потом. У чоловіка стислись плечі, руки з монетами сховались у кишеню. Йому було прикро озвучувати, ЩО з ним коїться. Чоловікові. Незнайомці. Красивій, стильно вдягненій ще й.
Мене звати Марта, а вас? сміливіше перепитала.
Юрій.
Можливо, якась робота підвернулась би вам? майже навязливо вирвалось у Марті. Тільки уявляєш: ледве знайомому бомжу! Але він раз зиркнув тими очима, і більше ніби соромився дивитись. Годі й думати! Тільки вона хотіла йти, як Юрій раптом видав через силу:
Роботи шукаю. Може, підсоблення якесь: ремонт, город, господарка Селище у вас велике, гарне. А я не знаю жодної душі. Вибачте
Марта мовчки слухала. А Юрій замявся, знову долоню зсунув у кишеню. Їй у голові крутилась думка: впускати у двір незнайомця ризик. Але саме вчасно задумала міняти плитку у ванній: син то обіцяв полагодити, та все не мав коли, з роботи не вилазив
Плитку класти умієте? кинула йому Марта через плече.
Вмію.
Скільки візьмете за санвузол? Тут десять квадратів.
Юрій по-черкаськи тільки присвиснув. Явно розмір здивував.
Треба подивитися. Та загалом, скільки дасте, стільки й добре.
Юрко за вікенд зробив все блискуче. Дозволу запитав чи можна душ прийняти після роботи. Марта тільки зраділа: сам додумався. Видала йому речі покійного чоловіка. Свій ганчір він виправ. Виходило, чисто все. Плитку уклав аж сяяла, інструмент витер, поскладав, як було, сміття выніс. До вечора неділі вже все блищало новизною.
Марта відчувала дивне хвилювання: Юрій закінчує. Куди йому? Він безпритульний, видно відразу. Залишити ще на ніч дивно. Виганяти опівночі теж не по-людськи. Що ж робити?
Суботу майже не спала: замкнулась у спальні, слухала кожен шурхіт. Юрій, очевидно, заморився, всю ніч проспав на дивані.
Приймайте роботу, Марто! гукнув потім.
Що й казати? Ремонт був бездоганний.
Юра, а хто ви за фахом? поцікавилася Марта, милуючись стінами.
Учитель фізики. Київський пед закінчив.
Ну, це респект! А чому плитку?
Кожен поважаючий себе чоловік має вміти руками працювати. Я так вважаю.
Марта усміхнулася й простягнула гроші (не пошкодувала, скільки планувала заплатити майстрам). Юрій не дивлячись сунув купюри в кишеню, уже перевдягався у свій одяг.
Он як просто, йдете собі? трохи ображено мовила Марта.
А що? Юрко знову зиркнув, і ті ж блакитні очі блиснули.
Та хоч поїжте зі мною! Цілий день працювали. Тільки чай пили
Юрій помявся, махнув рукою:
Ну гаразд, не відмовлюся. Дякую.
Вечеряли разом шматочком карася, хоча після шостої Марта зазвичай нічого не їсть. З ним було несподівано легко й цікаво. Юрко виявився й розумний, і лагідний, тільки дуже втомлений життям. І ця втома не змивалась ні гарячим душем, ні приємною розмовою. Мабуть, треба час.
Юро, а що у вас сталося? Перепрошую, якщо болить.
Та якщо й почну виглядатиме героїчно чи дурнувато. Казок таких чув за ці роки безліч. Але моя була не казкова. Вам це треба?
Просто дивно… такий чоловік, і така ситуація
Юрій довго дивився у її очі. Потім вони водночас підвелися, метушливо рушили до коридору, випадково зіткнулись а далі все сталося само собою. Марта й не думала, що у пятдесят три її здолає така пристрасть. Думала, це молодих гріє. А тут гаряче, справжнє.
Пізніше, вночі, розповів їй, як вісім років тому рятував свого здібного учня той потрапив у погану компанію. Хотів вирватися, та боявся. Юрій, тоді класний керівник, пішов поговорити з ватажком. Там був молодий гопник жорстокий і нахабний. Словом не обійшлося: напали гуртом. А Юра мав чорний пояс з дзюдо захистився, та головного вдарив необережно, той зламав хребет об стіну й загинув. Юрій сам викликав швидку й поліцію, був певен, максимум «перевищення самооборони» йому інкримінують. Але дали цілих дванадцять стаття за ненавмисне вбивство. Вийшов достроково, чотири роки списали за зразкову поведінку.
Там і люди виживають, коротко кинув він про табір.
Та удома теж не чекав ніхто. Мати померла, квартиру продала, жила у брата. А його жінка одразу сказала: «Щоб на цьому порозі зек не зявлявся!» Дружина Юрка давно з іншим. Тож поїхав із Києва на схід, у Львів пробував, потім вже у Черкаси. Роботи скрізь не хотіли брати: вісім років за ґратами, кому це треба? Підробляв, де трапиться: садиби, городи, плитка. Ночував у знайомого але й той попросив більше не залишатися.
Давно отак? обережно спитала Марта.
Та вже пару тижнів як.
Цигарки курив її. Мартині ще знов-таки валялися старі «Прилуки» («раз у пятирічку»). Юрко хотів купити собі, не пустила. Дивилась на нього й думала, яка це вага жити ніде. Дві неділі без кута, без знайомих.
Під нічною лампою, коли дим пролітав крізь мовчання, дихалось легше. Юрко признався: є в нього паспорт, прописки нема. І вся біда у тім.
Юрій залишився. Марта оформила тимчасову реєстрацію, Юра знайшов роботу хай не за фахом, у господарчому на мінімальну ставку (як для початку 9 000 гривень), а у вільний час підпрацьовував репетитором. Потроху зявились учні. Минуло два з половиною місяці мирної, лагідної весни. І тут приїхав Мартин син.
Він оглянув усе і покликав маму на розмову, подалі від дому.
Слухай, ти… давай прибирай цього чоловягу.
Що? розгубилася Марта.
Прибирай. Ні до чого тобі безхатченко. Думаєш, чого він вчепився? Жити йому нема де.
Марта дала Дмитрові ляпаса.
Не лізь у моє життя!
Мамо, не забувай: я твій спадкоємець. З цими «лівими» нічого ділити не хочу. Якщо ти з ним одружишся стану нічим.
Ну й що? обурилася Марта. Не рано ховаєш? Я ще тебе, може, переживу!
Мамо, не змушуй мене діяти. Не дам вам спокою. Мені своє важливе! Могла б знайти пристойного чоловіка. А так
О, у нас тепер пристойність це статки? саркастично перепитала. Так я тебе хіба так виховувала?
Слухай, я вже все сказав. Дмитро був зверхньо-серйозний. Через тиждень приїду, щоб його не було!
Марта увійшла в дім, ледь стримуючи сльози.
Він мент? перепитав Юрко.
Вибач, не розказала відразу
Та ні, не повинна була.
Він слідчий прокуратури. Характер упертий, переживає.
Що думаєш робити?
Марта сіла до столу. Що робити далі, не знала. Діма не з тих, хто просто погрозить і забуде. Верне Юру у вязницю, якщо захоче. Цього навіть вона не виключала.
Весна мяко сказав Юрко. Ну? Давай я поділюся планом.
Він обережно подивився на неї.
Я підзбирав трохи гривень. На ділянку у цьому селі не стане, а за двадцять кілометрів до села Леськи має вистачити. Купимо маленьку будову, привеземо будавток, потихеньку стартуємо з хати. Репетиторів маю трохи, без магазину протримаюсь. Сам побудую. Що скажеш?
Марта мовчала від подиву. Юрій хвилювався.
Я знаю, що ти звикла до добробуту. Та це тимчасово. А потім я все облаштую.
Юро… і в мене є збереження. Якщо треба вкладаюся.
Та я ж не смію
Не просиш! Я ж пропоную. Для нас же!
Юрко обійняв її за голову, притис до грудей, поцілував у тімя. Марта відчула тепло і надію. Хто б міг подумати у їхньому віці
Діяли швидко оформили купівлю. Юра наполягав, щоб власницею була Марта, та вона не погодилась.
У мене є квартира в Черкасах. Те, що мене вигнали, не означає, що її нема. В тебе нічого. Я маю спадкоємця! іронічно згадала синові слова.
Далі поставили утеплений вагончик, провели світло, Юра, засукавши рукава, заходився будувати. Мартиного збереження бракувало, Юра взяв більше підготовки як репетитор і оселився онлайн у себе в куточку вагончика, і ніхто не здогадувався. Все вкладали в дім з цеглинки у цеглинку. Літніми вечорами розстилали плед на вогкому чорноземі, дивились на зорі.
Що ти відчуваєш? питав Юрко, притискаючи Марту.
Дихання друге відчуваю відповідала.
Це я відчуваю друге дихання. сміявся він. А ти мою любов.
Вона відчувала. Безпомилково.
Якось Марта приїхала додому по речі. Осінь, холоди треба ковдри, одяг, трохи посуду. В кухні сидів Діма, курив над кухлем кави.
Привіт, сину, я лише заберу речі, промайнула вона. Як справи?
Діма поглянув з-під лоба: мать змінилася, засмагла, помолодшала.
Мамо, що трапилось? не витримав.
Усе чудово, синку. Тут більше не живу. Скоро, як добудуємося, запрошу в гості. А зараз швидко зберусь. Не гнівайся!
Вона зібрала дві сумки й, минаючи Діму, чмокнула в щоку.
Мамо… що ти? покликав.
Вона обернулась до нього, широко усміхнулась, засміялася:
Друге дихання і любов, звісно, любов! Бувай, синку! та кинулась геть.
Часу обмаль. Уже сьогодні вони з Юрою добудовували ґанок.
Друге дихання Маргарити: історія про весну в п’ятдесят три, справжню любов, безробітного вчителя-фіз…
