– Чоловіче, ну не штовхайтесь. Ой це від вас тхне?
– Перепрошую, пробурмотів чоловік і відійшов убік.
Ще щось бурмотів собі під носа. Незадоволено й сумно. Стояв, перебираючи на долоні якусь дрібну копійчину. Мабуть, не вистачає на пляшку, подумав я. Та роздивившись його уважніше не був він схожий на пияка.
– Вибачте я не хотіла. мені не давало спокою щось усередині, не могла просто розвернутися й піти.
– Все гаразд.
Він підняв на мене погляд сині, аж прозорі очі, ані трохи не вицвіли. Хоч на вигляд був моїм ровесником. Дивно таких очей я не бачив навіть у молодості.
Я міцно взяв його під лікоть і відвів убік від черги до каси.
– У вас щось трапилось? Може, допомога потрібна? намагався стримати гримасу.
Нарешті зрозумів, чим пахне від нього. Прісний, застарілий запах поту. Чоловік мовчав, ховав монети в кишеню, ніяковів говорити про свої біди з незнайомцом. А ще з такою жінкою приємною, гарно вдягненою.
– Мене звати Маргарита. А вас?
– Юрій.
– То ж, потрібна допомога? відчув, що майже навязуюсь.
Безхатьку, та ще й сам підійшов. Він раз глянув з-під брів своїми синіми очима, потім відвів погляд. Ну й нехай. Уже збирався йти, коли він нарешті тихо сказав:
– Робота мені потрібна. Ви не знаєте, де тут можна підзаробити? Може, по ремонту чогось чи по господарству Село у вас велике, гарне, а я нікого не знаю. Вибачте
Я мовчав, слухав. Юра знову поспішно щось пробурмотів. Я вагався. Пускати в дім незнайомця? Та в мене саме стояла ванна, син обіцяв перекласти плитку сам, але він весь час на роботі. Допоки дочекаюся
– Ви плитку класти вмієте? питаю.
– Вмію.
– Скільки візьмете за ванну 10 кв. м?
Юрій здивовано фиркнув мабуть, така площа санвузла вразила.
– Треба подивитись. А взагалі скільки дасте.
Юра зробив ремонт надзвичайно акуратно. Попросив дозволу прийняти душ я була тільки рада, що сам додумався. Я віддала Юрі старий одяг покійного чоловіка, свій власний він виправ. За вихідні управився з усім: збив стару плитку, прибрав за собою, інструменти витер й розклав, як було. А в неділю увечері нова плитка вже блищала на підлозі та стінах. Мене трохи напружувало, що Юра закінчує безхатько, залишити на ніч? Дивно. Виганяти опівночі теж недобре.
У суботу я майже не спала зачинилась у кімнаті, прислухалась, а Юрій тим часом хропів у вітальні, зморений роботою.
– Дивіться, Маргарито! покликав він.
Що казати? Робота виконана ідеально.
– Юро, а ким ви за фахом? питаю, милуючись результатом.
– Учитель фізики. Київський педагогічний закінчив.
– Ви з Києва?
– Колись був із Києва. А щодо плитки мені здається, кожен поважаючий себе чоловік мусить вміти такі речі.
Я кивнула і подала йому кошти, стільки ж, скільки запланувала віддати найманим майстрам жадібності не мала. Юрій не рахував, поклав гроші в кишеню та пішов перевдягатися.
– Стривайте! Ви ж не підете просто так?
– А що не так? він підняв на мене ті неймовірні очі.
– Хоч поїжте! Працювали увесь день. А весь час тільки чай пили.
Юрій вагався, переминався з ноги на ногу, а тоді махнув:
– Та гаразд, не відмовлюсь, дякую.
Я теж посиділа із ним за компанію, хоч давно вже після шостої не їм. Виявилось, з ним легко й добре говорити Юра був розумний, ввічливий, щирий. Тільки якийсь загублений. Ця тінь загубленості не зникала й після гарячого душу, й після щирої бесіди. Мабуть, таке лише час виліковує.
– Юро, що ж із вами сталось? Вибачте, що питаю.
Якось за мовчанкою відповів:
– Як розкажу, глупо вийде чи надто героїчно. Я таких історій за ці вісім років наслухався! Моя не казка, була насправді. Навіщо вона вам?
– Просто дивно щоб такий чоловік опинився в такому положенні
Юра глянув пильно, далі обидва підвелись, заклопотались він до дверей, я на його шляху. Зіткнулись та далі усе відбулося само собою. Навіть у пятдесят три виявила пристрасть не лише молодим доступна. Справжня, пекуча, як полумя.
Якось розповів: вісім років тому допомагав одному зі своїх учнів талановитий, з неблагополучної родини, попав у погану компанію. Сам хлопчина хотів вирватись, та не міг кримінал. Класний керівник, Юрій Михайлович, пішов домовлятися з ватажком. Там був хлопець, двадцять два, без принципів. Ті навіть не розбиралися напали гуртом. Добре, що Юра все життя дзюдо займався розкидав їх, але ватажка сильно травмував, той спиною влетів у бетонну стіну, і помер. Юра сам викликав швидку та поліцію, був певен максимум перевищення самооборони. Втім, дали йому по 115-й (ККУ) аж десять, відсидів шість за зразкову поведінку. Вийшов а вдома мама померла, ще до того продала квартиру, добула віку в брата. Його дружина сказала:
– Цього зека тут не буде!
Власна жінка давно розлучилась і вдруге вийшла заміж. Юра подався з Києва до Львова, але й тут йому не пощастило. Роботи не давали, дехто навіть агресивно реагував. Дійшло, що ночувати не було де знайомий намікнув, щоб не зловживав гостинністю.
– Давно так? питаю, глянувши на язичок полумя Юриної сигарети.
– Десь із два тижні.
Курив він мої цигарки купила давно, для самих стресових моментів. Хотів купити свої не пустила. Думала тоді, як це жити «ніде» два тижні
Про щире, справжнє могли признатися одне одному лише в темряві, при блиску цигарки. Я впустила його у власне ліжко тут уже ховати нічого було.
– А паспорт у тебе є?
– Є, усміхнувся. А прописки нема. Через це й більшість проблем.
Юра залишився. Жили прекрасно я зробила йому тимчасову прописку, він влаштувався на роботу. Не за фахом, але для початку і так добре продавець у господарському магазині. А на вихідні, змінний графік два через два Юра займався репетиторством, потрохи набирав учнів. За два з половиною місяці до мене навідався син. Зайнявся розвідкою, викликав мене на серйозну розмову.
– Мам, вигоняй його звідти.
– Що-о? ошелешено запитала я.
Ми ж давно не втручалися у справи одне одного.
– Вигоняй казав, він тобі не потрібен, злидень. Ти думаєш, для чого він із тобою? Бо більше йому ніде. Та ти дурна!
Я дала Дімці ляпаса.
– Не смій! Не пхайся в моє життя.
– Мам, не забувай я твій спадкоємець. Я не хочу нічого ділити з чужаком. Якщо вийдеш за нього буде претендувати.
– Ти вже мене ховаєш, чи що? Що ти там збирався «наслідувати»? Може, ще й переживу тебе
– Мам, не змушуй мене діяти, я вас життя не дам. Своє береже. Якби ти знайшла гідного, заможного не заперечував би. Але так
– То виходить, гідність тільки у грішах? Це так я тебе виховувала?
– Я все сказав, Діма зробив серйозне лице. Через тиждень приїду щоб його тут не було. Інакше не скаржся потім.
Я зайшла в дім ледь стримуючи сльози.
– Мент? запитав Юра.
– Вибач, що не сказала одразу
– Ти й не зобовязана була.
– Слідчий у прокуратурі. Він гарний хлопець, просто обережний і за мене переживає.
– Що думаєш робити? питає Юра дуже пильно.
Я присіла до столу. Що робити? Не знаю. Дімка якщо пообіцяв не дасть нам спокою, хоч як жаль. Чого тільки не зробить навіть, може, Юру в якусь біду втягне. Хотілося не вірити, що син на таке здатен, але хто його знає.
– Весна Ще нічого не вирішила? Дозволь, я скажу.
Я кивнула, ковтаючи сльози. В тупик зажена ситуація. Кидати Юру не хочу, але й ризикувати нашою безпекою страшно.
– Я трохи відклав. На ділянку тут вистачить, але трохи далі вже можна. Поставимо тимчасову будку, будемо розбудовуватись потроху. Репетиторство не кину, а якщо залишусь без роботи якось впораюсь. Своїми руками побудую нам хату. Як тобі?
Я мовчала вражена. Йому стало неприємно.
– Розумію, ти звикла до комфорту. Але все це тимчасові труднощі. Потім я все відбудую, як мріяла.
– Юр у мене теж трохи є накопичень. Можу вкластися у будівництво, задумливо кажу.
– Не смію просити.
– І не просиш! Це наша спільна справа.
Юра підійшов, обійняв за голову, притиснув до себе, поцілував у тімя. Я відчула тепло, надійність, любов. Хто б міг подумати, що все це може прийти у такому віці
Усе зробили швидко. Ділянку взяли. Юра наполягав, щоб нерухомість оформили на мене я не погодилась.
– У мене є житло те, що нас вигнали, не означає, що не маю нічого. А в тебе нема. Мій спадкоємець нервує, познущалася я, згадуючи Дімині слова.
Поставили вагончик, провели світло, й Юра як віл зайнявся будівництвом. Виявилось, моїх накопичень мало, він із ще більшим завзяттям кинувся в репетиторство. Влаштував куточок, щоб зумом не видно було, що він викладає з вагончика. Усі гроші вкладали в дім, цеглина за цеглиною. Літом вечорами стелили ковдру на своїй землі, лежали й дивились на зорі.
– Що ти відчуваєш? обіймає Юра.
– Я відчуваю друге дихання.
– Це я відчуваю друге дихання! сміється. А ти мусиш мою любов!
Я відчувала. Авжеж!
Зайшла я якось додому по речі. Осінь наближалась, потрібен був теплий одяг, ковдри, трохи кухонного начиння. Застала Діму на кухні, курив.
– Привіт, сину. Я на хвилинку. Як справи?
Поглянув на мене здивовано. Я розквітла, засмагла, схудла.
– Мам, що діється? Ти не дзвониш.
– Так ми ж не звикли. Зайнятий на роботі. Сам маєш дзвонити.
– Чому я тебе не застаю вдома?
– Я тут не живу. Заїхала щось забрати, сподіваюсь, ти не проти?
Діма мовчав, шокований змінами. Я стала іншою не лише зовні. Справжньою, щасливою.
– Сину, ми закінчимо дім я тебе обовязково покличу в гості. А зараз, пробач, мені нічого.
Я закинула дві сумки речей, пробігла повз Діму, цмокнула у щоку й побігла далі.
– Мам, з тобою все гаразд? перепитав він.
Я озирнулася з порогу, широко усміхнулася і відповіла:
– Друге дихання, Дімчику. А ще любов. Звісно ж, любов! Бувай, дорогий! я засміялася й вийшла з хати.
Часу було обмаль ми саме бралися за ганок.
У зрілому віці я зрозумів, що щастя не міряють достатком чи думкою інших. Друге дихання й справжнє кохання іноді приходять неочікувано важливо мати відвагу не проґавити своє.
