**Другий шанс**
На душі в Олени було важко, як завжди після відвідин кладовища. У автобусі поруч із нею їхало ще кілька людей. Усі — у своїх думках.
Автобус звернув із окружної дороги у місто. За вікном потяглися одноповерхівки та двоповерхові будиночки передмістя. Скоро й вони зникнуть із лиця землі, а на їхньому місці з’являться нові райони з широкими вулицями та багатоповерхівками.
Олена, піддавшись пориву, вийшла на найближчій зупинці. Раптом, коли вона наступного разу приїде, цей район, де вона виросла, вже стане минулим? Вона йшла вулицею з потертими двоповерховими будинками, і в грудях стискався жаль — чи знайде вона той дім, де минули її найщасливіші роки?
Більшість вікон були вибиті, двері у під’їзди розчинені, ніби відкриті роти у німому крику. Мешканців давно переселили у нові квартири. Пустота, лише машини та автобуси проїжджають повз. Ось і її дім. Олена зраділа йому, як старому другу.
Без жителів дім здавався мертвим. Лишилася лавка біля під’їзду, почорніла від часу. А через два будинки від нього вже стирчала стріла крана. Ось-ось знесуть і цей.
Олена заплющила очі — і наче побачила маму у вікні на другому поверсі, яка виглядала її серед дівчат, що грали у класики у дворі. З відкритих вікон лунав дзвін посуду, пахло смаженою цибулею. У чиїйсь квартирі базікав телевізор. З вікна тітки Марії розлягався її пронизливий голос — лаяла свого чоловіка, який знову напився.
**«Оленко, обід!»** — донісся з далекого минулого мамин голос.
Олена здригнулася й розплющила очі. Ні мами, нікого — лише вікна дивилися на неї порожніми проваллями.
Але Олена вже не могла зупинитися — спогади нахлинули…
***
**«Оленко, обід!»** — гукає у вікно мама.
І вона біжить по потертих сходах на другий поверх, вривається у квартиру, а в передпокої вже чує: **«Мий руки і за стіл!»** А тато сидить між столом і холодильником, читає газету, чекаючи, поки всі сядуть…
Олена так яскраво це згадала, навіть відчула запах кислих щів. З очей покотилися сльози. Вона провела кінчиками пальців під повіками, зітхаючи.
А ось вона іде до школи з ранцем. Не встигла відійти кілька кроків, як ззаду залунав тупіт Тарасових черевиків.
**«Оле, почекай!»** — кличе він.
Догнав, пішов поруч.
**«Дай алгебру списати?»**
**«А чому вчора не зайшов?»** — спитала Олена.
**«Твоя мама так на мене дивиться, ніби боїться, що я щось вкраду».
**«Не вигадуй»**, — Олена ледве обернулася й глянула на Тарасов профіль.
Як він змінився за літо! Виріс, темне волосся вигоріло на сонці, а смаглява шкіра стала ще темнішою. З-під комірця визирає тонка шия, на якій збоку ворушиться жилка. Їй здається, що вона її бачить. Ні, звичайно, не бачить. Просто одного разу помітила — і запам’ятала.
Коли він став таким? Олена впізнавала й не впізнавала свого друга дитинства, сусіда Тараса, який жив у тому ж під’їзді на першому поверсі. Побачив її у вікно — і вибіг слідом.
Тарас відчув її погляд, теж подивився. Олена не встигла відвести очі. Погляд його каріх очей обпік, як окріп, а щоки й вуха спалахнули від сорому.
Батьки обох працювали на заводі, тому й отримали ці квартири у старому фонді. Мама Тараса теж працювала бухгалтером, а мама Олени — медсестрою у лікарні. Завод був тут же неподалік, димив товстими трубами.
**«Ти куди вступатимеш?»** — раптом спитала Олена.
**«В політехнічний. Після інституту піду на завод інженером, а потім стану директором і зміню тут усе».
**«Серйозно?»** — Олена здивувалася. **«Ніколи не чув, щоб хтось мріяв бути директором заводу».
**«Не віриш? А ось побачиш»**, — упевнено сказав Тарас.
**«Інженером — зрозуміло, але навіщо тобі цей завод? Його ж ось-ось закриють. Обладнання старе, цехи розвалюються».
**«Багато ти розумієш. Його ніколи не закриють. Він один із найстаріших у країні. Без нього тисячі людей опиняться на вулиці»,** — серйозно відповів Тарас. **«А ти?»**
**«Я вступатиму у університет, але не тут, а у Києві. Буду перекладачем, побачу світ. Хоча лікарем теж можна стати, психотерапевтом. Ще не вирішила, маю цілий рік»,** — кокетливо додала Олена.
В останню неділю вересня клас поїхав відзначати день народження однокласника на дачу.
Дача була неподалік від міста, на березі Дніпра. Під ногами шуршало золоте листя, низьке сонце сліпило очі.
Дорослі разом із дівчатами готували стіл просто в саду, а хлопці грали у волейбол. Після обіду всі розійшлися лісом. Там Тарас вперше поцілував Олену.
Який це був рік! Вони обоє раптом дорослішали, збожеволіли від кохання. Одного разу мама Олени була у нічну зміну, а на заводі авраОлена глянула йому в очі, вхопила його за руку і тихо прошепотіла: «Поїдемо разом, Тарасе, бо без тебе весь цей світ — пустка».
